Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Дробніс (Самуїл) Яків Наумович (1890–1937) — партійний і радянський працівник. Член Комуністичної партії з 1906 р. В 1917–1918 рр. — член Полтавського комітету РСДРП(б), Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів. В 1918 р. — на підпільній роботі. В 1919 р. — воєнком 2-ї зведеної дивізії, голова Полтавського губкому КП(б)У. З 1921 р. — голова Одеського губвиконкому. Потім — на відповідальних посадах в РНК РСФРР і СРСР. В 1936 р. заарештований у справі «антирадянського троцькістського центру» і в січні 1937 р. засуджений до розстрілу. Реабілітований посмертно.

ПЕТРОВСЬКИЙ Григорій Іванович (4(16.)ІІ.1878 р., м Харків — 9.І.1958 р., Москва) — професіональний революціонер, радянський державний і партійний діяч, один з провідних керівників КП(б)У і УРСР.

Народився в родині робітника-кравця. З 11 років почав працювати — учнем слюсаря, потім слюсарем і токарем на Брянському заводі в Катеринославі. В 1897 р. познайомився з І. В. Бабушкіним і під його впливом вступив до катеринославського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Керував нелегальними робітничими гуртками, друкував і поширював листівки. В 1899 р. Г. Петровський працював токарем і провадив революційну роботу на Харківському паровозобудівному і на Миколаївському суднобудівному заводах. У Миколаєві брав участь в організації страйків суднобудівників. Висланий поліцією, повернувся до Катеринослава, де продовжував революційну діяльність. Після арешту майже рік сидів у тюрмах Павлограда, Полтави. Звільнкений 1901 р., зблизився з В. Шелгуновим, соратником В. Леніна по петербурзькому «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», брав участь у поширенні ленінської газети «Искра». У зв'язку з масовими арештами виїхав на Нелєпо-Щер- бинівський рудник (Донбас), де організував соціал-демократичний робітничий гурток. У 1903 р. його знову заарештували і півроку тримали в тюрмі. З 1904 р. працював у Катеринославській організації. В 1905 р. Г. Петровський — один з організаторів Катеринославської ради робітничих депутатів і бойового страйкового комітету, який керував повстанням. Влітку 1906 р. емігрував до Німеччини. Повернувшись в Україну восени 1906 р., працював на різних заводах у Маріуполі і водночас вів роботу в нелегальних соціал-демократичних організаціях.

У 1912 р. Г. Петровського обрали депутатом IV Державної думи від Катеринославської губернії по робітничій курії. Він виступав у Думі з викриттям політики самодержавства, октябристів і кадетів, захищаючи інтереси робітничого класу та селянства, тавруючи національні утиски, що їх терпів український народ. Як голова більшовицької фракції Державної думи Г. Петровський брав участь у Краківській і Поронінській нарадах ЦК партії. Допомагав зміцнювати більшовицькі підпільні організації на місцях. Активно спіробітничав у «Правде». З початку Першої світової війни він викривав її імперіалістичні антинародні цілі, пропагуючи лозунги більшовицької партії. В листопаді 1914 р., як і інші більшовицькі депутати, був заарештований і засуджений на заслання до Західного Сибіру.

Після Лютневої революції 1917 р. Г. Петровський провадив партійну роботу в Петрограді. За завданням ЦК РСДРП(б) виїжджав у промислові центри України, викривав контрреволюційну політику Тимчасового уряду, угодовство есерів і меншовиків, мобілізуючи робітників на боротьбу за перемогу соціалістичної революції. Як член Катеринославського комітету РСДРП(б) брав участь у боротьбі за встановлення влади рад у Донбасі.

В 1917–1919 рр. Г. Петровський був народним комісаром внутрішніх справ РСФРР, віддавав багато сил організації органів радянської влади.

У березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад Г. Петровський був обраний головою вищого органу радянської влади в Україні — ВУЦВК і залишався на цьому посту до 1938 р. У 1922–1938 рр. — заступник Голови ЦВК СРСР. Брав активну уасть у соціалістичному будівництві. Як голова Центрального комітету незаможних селян Г. Петровський надавав великої уваги політичній організації незаможного селянства, поданню йому економічної і культурної допомоги. Протягом багатьох років був головою всеукраїнських добровільних товариств по організації допомоги дітям, по ліквідації неписьменності. Часто виїжджав на заводи, відвідував села, новобудови, підтримуючи особистий контакт з робітниками й селянами. Всеукраїнського «старосту» відвідували тисячі трудящих, які зверталися до нього в громадських та особистих справах.