Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Під час Гетьманату деякий час перебував у в'язниці. Учасник протигетьманського повстання.

З січня 1919 р. — учавник повстанського руху проти Директорії на Київщині. З лютого 1919 р. — у штабі військ отамана М. Григор'єва, які перейшли на бік більшовиків. У грудні 1919 р. Ю. Тютюнник став помічником командувача Армії УНР. Иому присвоєно звання генерал-хорунжого.

Після інтернування українських частин у Польщі Ю. Тютюнник влітку і восени 1921 р. готував Другий Зимовий похід на територію України, створивши у Львові повстансько-прартизанський штаб. Операцію було здійснено у листопаді 1921 р., однак вона закінчилася поразкою.

У кінці 1923 Ю. Тютюнник повернувся в Україну. Поселився у Харкові, тодішній столиці, отримав посаду викладача тактики і стратегії у Харківській школі червоних старшин, написав спогади про Зимовий похід, кілька кіносценаріїв, працював редактором художніх фільмів, навіть зіграв роль самого себе у одному з фільмів. Ю. Тютюнник залишив низку спогадів (під псевдонімом Г. Юртик), надрукованих у Літературно-Науковому Віснику і «Заграві», політично-військових нарисів «Зимовий похід 1919–1920 рр.», — Коломия, 1923; книги «З поляками проти Вкраїни», — Х., 1924, «Революційна стихія», — Львів, 1937.

ШЕЛУХИН Сергій Павлович (1864 р. — 1938 р., Прага) — відомий громадський, політичний і педагогічний діяч. Науковець, правник, публіцист, поет (псевдонім С. Павленко). Народився на Полтавщині. Брав участь в українському русі з 1905 р. Член УПСФ. Співробітничав в українських періодичних виданнях — «Українська хата», «Украинская жизнь», «Літературно-науковий вісник» та ін. В 1917 р. — член ЦР, голова Революційного комітету в Одесі. Після утворення УНР — генеральтний суддя. У лютому- квітні 1918 р. — міністр судових справ УНР. За гетьманату — член Державного Сенату і голова української делегації на переговорах з РСФРР (травень-листопад 1918 р.).

З грудня 1918 р. — в. о. міністра юстиції УНР, член української делегації на Паризькій мирній конференції (1919 р.). З 1921 р. жив у Чехо- Словаччині, був професором Українського вільного університету й Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. Член Українського історико-філологічного товариства, голова Українського комітету в Чехо-Словаччині та українського правничого товариства в Чехії.

Найвідоміші праці — в галузі історії держави і права: «L'Ukraine, la Pologne et la Russie et le droit de la libre disposition des peuples» (1919); «Варшавський договір між поляками і Петлюрою» (1926), «Звідкіля походить Русь — теорія кельтського походження Київської Руси» (1929), «Історикоправні підстави української державнсоті» (1929), «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів» (1936), «Німецька колонізація на Україні» (1938) тощо.

ПРОКОПОВИЧ В'ячеслав Костянтинович (10 квітня 1881 р. м. Київ — 7 червня 1942 р., м. Бесанкур, Франція) — політичний і громадський діяч, педагог, учений-історик, публіцист. Народився в сім'ї священика. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринського повіту на Київщині. Після закінчення історично- філологічного факультету Київського університету викладав історію в київських гімназіях, але за «українофільські» погляди та участь 1913 р. у роботі Всеросійського педагогічного з'їзду був звільнений з посад.

Деякий час працював ученим бібліотекарем Київського міського музею. З 1905 р. належав до Української радикально-демократичної партії, з 1908 р. — член Товариства українських поступовців (ТУП). У 1911–1914 рр. редагував педагогічний часопис «Світло», співпрацював в українській періодичній пресі, зокрема в газетах «Рада» і «Боротьба» під псевдонімом С. Волох.

Один із засновників Центральної Ради, був обраний до її Комітету (Малої Ради), член УПСФ.

У січні-квітні 1918 р. — міністр народної освіти в уряді В. Голубовича. Після гетьманського перевороту повернувся до педагогічної роботи. У травні-жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії української мирної делегації на переговорах із більшовицькою Росією. В політичному житті України 1919 — початку 1920 р. займав праву, радикал-демократичну позицію, послідовно виступав проти лівих орієнтацій Директорії, урядів В. Чеховського, Б. Мартоса, І. Мазепи. 26 травня 1920 р. В. Прокопович був призначений оловою Ради міністрів УНР і пробув на цьому посту до 16 жовтня 1920 р. — часу, коли тотальна катастрофа УНР ставала невідворотною. Деякий час залишався міністром освіти в кабінеті А. Лівицького. З 1921 р перебував у таборах для інтернованих у Польщі, займався просвітною справою, головним завданням якої була ліквідація неграмотності серед військовополонених.