Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

На боротьбу з епідеміями йшло першочергове виділення коштів (як це не важко було робити в умовах тотальної розрухи), перетворюючи з перших днів свого існування медичну допомогу на безкоштовну, загальнодоступну. У важкому 1920 р. загальна кількість медичних закладів в Україні зросла на 40 % порівняно з 1913 р., а мережа міських лікарень — удвічі [1002]. Захворювання різко пішли на спад.

При місцевих органах влади повсюдно створювалися органи соціального забезпечення трудящих, які розпочинали роботу щодо допомоги особам, що втратили працездатність, старикам, вдовам, сиротам, сім'ям червоноармійців, що не мали годувальників, потерпіли від ворогів.

Місцеві ради розпочали перерозподіл житла, зокрема, до залишених або експропрійованих квартир багатіїв переселялися ті, хто гостро потребував поліпшення житлових умов, кращі особняки перелаштовувалися під дитячі заклади, лікарні, культурно-освітні осередки. Спеціальні комісії здійснювали конфіскацію одягу, білизни у багатіїв і постачали їх до госпіталів, лікарень, дитячих будинків. Соціальна спрямованість політики радянської влади знаходила дедалі зростаючу підтримку.

Паралельно розгорталася все масштабніша й активніша політико-виховна та культурно-освітня робота. Осередками політичної освіти, ідейного виховання, поширення культури ставали клуби, народні бібліотеки, хати-читальні, агітпункти, сельбу- ди. В 1920 р. в Україні вже працювало 1300 клубів, понад 550 хат- читалень, понад 3100 бібліотек [1003]. Кращі пропагандистські й мистецькі сили залучалися до лекційної й концертної роботи, яка здійснювалася для населення безкоштовно.

Невпинно зростали тиражі періодики, яка видавалася не лише в столиці й губернських центрах, а й на місцях. Все більшою ставала частка видань українською мовою. До них додавалися газети, журнали, листівки, брошури, що надходили з РСФРР. Всього впродовж 1920 р. в республіці було поширено понад 18,5 млн. примірників періодичних і неперіодичних видань. 3 млн. з них надійшли з радянської Росії (10 % всієї її друкованої продукції) [1004].

Трудящі ставали не лише активними читачами, а й кореспондентами партійно-радянської преси.

Великого значення надавалося друкуванню й розповсюдженню книжкової продукції. Поряд з творами політичного змісту (серед них високою була питома вага праць класиків марксизму, керівників РКП(б) й КП(б)У), масово видавалися книги класиків російської та української літератури, молодого покоління авторів революційної доби. Дедалі доступнішою ставала творчість О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, Л. Толстого, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, А. Тесленка, М. Коцюбинського, П. Тичини, М. Рильського, В. Чумака, В. Блакитного, АГоловка. Масово виходили праці зарубіжних авторів — Г. Гейне, Й-В.Гете, А. Франса, Жюля Верна та ін. Загалом у 1919–1920 рр. в УСРР побачило світ 2274 назв книг і брошур сумарним накладом 20 млн. примірників, з них 1122 назви тиражем 10,5 млн. примірників — українською мовою [1005]. Це набагато перевищувало всі дореволюційні показники.

Однак наявні можливості не могли задовольнити масового попиту на друковане слово. Слід було враховувати й невисоку освіченість, писемність населення. Тому великого розмаху набула усна пропаганда і агітація: повсюдно проводилися мітинги, конференції, лекції, безкоштовні спектаклі. Досить вміло, зокрема, було використано заходи зі вшанування пам'яті Т. Шевченка. Раднарком УСРР визнав день пам'яті «святом робітників і селянської бідноти України», виділив значні кошти на влаштування урочистостей у всіх губерніях, підпорядковуючи святкування ідеологічному зміцненню радянської влади [1006].

Збереглося чимало постанов, указів, розпоряджень народного комісаріату освіти (його очолював колишній боротьбист Т. Гринько {20} ) про постановку виховної справи в республіці, організацію відповідних заходів. Прикладом комплексного, цілеспрямованого підходу може бути наказ НКО УСРР «Про використання театру, музики, живопису і кіно як засобу пропаганди» від 1 липня 1920 р. [1007]

Для залучення до самодіяльної творчості робітників, селян, червоноармійців (звісно, цілком певного ідеологічного спрямування) використовували гуртки, студії, будинки культури, селянські клуби тощо [1008]. Свідченням серйозної уваги, якої надавалося Комуністичною партією організації широкопланової просвітницько- виховної роботи було винесення в порядок денний V конференції КП(б)У питання «Про агітацію і пропаганду», ухвалення відповідної резолюції. Центральному Комітету доручалося «в найкоротший строк розробити детальний план агітпропагандистської роботи, створити працездатний центральний апарат, який би спрямовував і об'єднував роботу всіх органів у цій галузі (Наросвіта, політвідділи, окружні і губернські військкоми, політ секції Наркомпроду, Центродрук, Укроста, агітпункти і т. п.) [1009].