Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Робота ще тільки розпочалась, але енергія, з якою селянки взялись за неї, говорить про те, що найближчим часом жіноче село стане міцною опорою Радянської влади» [996].

Отже, здійснюючи владу бідняків на селі, комнезами уже в період громадянської війни і воєнного комунізму стали опорними пунктами радянської влади.

Завдяки їх діяльності уже тоді було завдано серйозного удару по позиціях куркульства, розгорнуто перерозподіл експропрійованих у куркулів земель і проведення в життя радянської земельної політики, досягнуто певних успіхів у збиранні хліба по продрозкладці. Комнезами організовували боротьбу проти бандитизму, подавали всебічну допомогу Червоній армії, проводили велику роботу по зміцненню органів радянської влади на селі, по посиленню союзу робітничого класу з середнім селянством.

Однак, звичайно, організаційно-політичні зрушення в українському селі впродовж 1920 р. зовсім не були самодостатньою цінністю. Планувалося поступове піднесення сільськогосподарської галузі, яка, після кількох врожайних років, на кінець війни почала викликати дедалі тривожні настрої.

У 1920 р. посівні площі в Україні скоротилися, порівняно з 1913 р., на 15 %, а посіви пшениці, жита, ячменю й вівса — більше як на 30 %. Урожайність головних зернових культур зменшилася на 16,6 %, ніж вона була в середньому у передвоєнне п'ятиріччя. При цьому врожайність пшениці впала на 38,6 %, жита — на 27,5 %. Падали врожаї технічних культур. Все це, зрештою, призвело до того, що валовий збір зернових культур скоротився, відповідно до 1913 р., на 38,5 % [997].

Воєнне лихоліття не могло не накласти свого негативного відбитку на кількісні й, особливо, якісні параметри продуктивного тваринництва України. Просто катастрофічно зменшилася кількість коней.

То ж було ясно, що від невідкладного вибору шляхів розвитку села, чуйної, ефективної, прагматичної політики та якомога доцільних форм організації багато в чому залежало майбутнє не лише наймасовішого, наймасштабнішого виробничого сектору, а й доля республіки, її народу, навіть ширше — радянської влади в цілому. Природно, розв'язати ці проблеми, до яких українське суспільство наблизилося впритул, мав уже наступний рік, а ще точніше — вже прийдешня весна.

В міру поширення територією України влади рад, налагодження функціонування економічних галузей, «руки доходили» й до інших не менш життєво важливих справ. Хоча і в обмежених обсягах, та все ж уже до кінця 1920 р. було вжито заходів щодо поліпшення матеріально-побутових умов трудящих елементів.

Особливої турботи вимагав робітничий клас, економічне становище якого через громадянську війну, упадок продуктивних сил, занепад виробництва, виявилося найбільш підірваним. Одним із перших завдань поставало відновлення чисельності пролетарів, яка почала скорочуватися ще з 1914 р.

Уже в 1920 р. в результаті розпочатої демобілізації частина висококваліфікованих робітників в першу чергу була спрямована до підприємств вугільної, оборонної промисловості, залізничного транспорту. Для поповнення кадрами цих галузей проводились численні мобілізації. Допомогу кваліфікованими спеціалістами Україні надавала радянська Росія. В 1920 р. на Донбас, наприклад, було відряджено 17543 чоловіка, з них лише на шахти — близько 14 тис., у механічні цехи — 1004. Всього ж кількість робітників у Донецькому басейні протягом 1920 р. збільшилася на 45 тис. чоловік. На 11 тис. чоловік поповнились ряди робітників на підприємствах металообробної та металургійної промисловості республіки [998].

Поповнюючи провідні підприємства і залізничний транспорт робітниками, радянська влада робила все можливе для поліпшення їх постачання продуктами харчування. На фабриках і заводах запроваджувалася натуральна оплата праці, для робітників встановлювались пайки, відкривались їдальні.

Вживалось оперативних заходів щодо безпритульних дітей (звісно, цей контингент істотно збільшився на момент завершення громадянської війни), їх захисту від голоду, холоду, смерті. Впродовж короткого часу в республіці було відкрито 550 дитячих будинків на 45 тис. дітей [999]. Робились перші кроки до організації «денних дитячих будинків» і «відкритих дитячих будинків», в які можна було віддавати дітей для нагляду й виховання, коли їх батьки були зайняті на виробництві [1000].

Справжнім лихом для людей, змучених недоїданням та іншими нестатками, були епідемії. Особливо жахливим був висипний тиф, від якого в роки громадянської війни загинуло людей більше, ніж від куль і снарядів. У 1920 р. в Україні було зареєстровано по- над 570 тис. захворювань на висипний тиф, 326 тис. — на повторний тиф, близько 24 тис. — на віспу, 11 тис. — на холеру [1001].