Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Підсумовує своє бачення проблеми автор наступним (полемічним) чином: «Спроби більшовицьких лідерів (Х. Раковського, Я. Яковлева, Г. Петровського, С. Косіора та ін.) пояснити у публічних виступах, що повстанство зразка 1920 р. — це продукт розколу села на два табори, вже не були такими голослівними, як аналогічні заяви, зроблені у 1919 р., але й вони грішили проти об'єктивності. Повстанський рух красномовно доводив, що селянство загалом (підкреслено мною — В. С.) активно протидіє «диктатурі пролетаріату» і «воєнному комунізмові»» [982].

Гадається, що сучасний історик, вдаючись до його ж термінології, також «грішить проти об'єктивності», коли використовує в своїх дослідженнях винятково документи, які пов'язані з негативами тогочасної радянської політики, зокрема в аграрному й продовольчому питаннях. Такі документи, безперечно, відбивають реалії 1920 р. Однак кількісно вони значно поступаються перед тими, в яких зафіксована підтримка курсу більшовицької партії, радянської влади. Це цілком природно, адже безземельного, малоземельного, середнього селянства була абсолютна більшість і прагматичні розрахунки В. Леніна, партійно-радянського керівництва на підтримку їх політики саме цими категоріями трудящих виявились в цілому і зрештою виправданими.

То ж повністю ігнорувати справді величезні пласти таких документів, широко відомих кожному історику (вони збереглися в архівних фондах, роздруковані в багатьох збірниках документів і матеріалів, використовувались у численних дослідженнях попередників, серед яких чимало достатньо серйозних академічних видань), як це робить такий добре поінформований фахівець як В. Верстюк — значить продукувати однобокий, упереджений підхід. А відтак назвати адекватними відтворювані у згаданих публікаціях процеси не доводиться.

Повертаючись на останок до згаданих логічних «нестиковок», треба сказати, мабуть, і про те, що всіляко симпатизуючи передусім заможному селянству, відверто вболіваючи за його долю, В. Верстюк твердить, що «його (заможного селянства. — В. С.) ліквідація (насправді для 1920 р. можна вести мову лише про початки цього процесу, яким було завдано першого удару по міці куркульства, тоді як повномасштабна політика, спрямована на ліквідацію куркульства, як добре відомо, реалізовувалася на зламі 20-х — 30-х рр. — В. С.) неминуче вела до продовольчої катастрофи — голоду, який в Росії дався взнаки вже у 1920 р., а на Україні обернувся мільйонними людськими жертвами у 1921-22 р. [983]

Якщо в наведеній тезі не брати до уваги наявних перебільшень, а звернутися лише до сутнісного, стрижньового боку справи, оцінки багатогранних суперечливих процесів, то навряд чи за такого підходу можна відповісти на ключові питання: чи могла б радянська влада перемогти (навіть маючи достатньо чисельну на той час Червону армію, звісно, переважно селянську за складом), зміцнитися в республіці, де абсолютна більшість населення була селянством, вороже налаштованим до нового ладу?; якщо соціальна революція в числі іншого приводить до заміни одних керівних (панівних) класів (верств, страт) на інші, то чиї інтереси, зокрема, на селі, представляла в громадянській війні радянська влада?; політика яких політичних сил виявилася ближчою пориванням, прагненням біднішого селянства?; чи не переконав досвід 1917–1920 рр., що, попри всі вади і прорахунки запроваджуваної диктатури пролетаріату з її політикою «воєнного комунізму» — то усе ж «менше зло», ніж будь-який експлуататорський режим, в тому числі й у варіанті залежності від глитая-куркуля?; чи погодилось би бідніше селянство після чотирьох років революції залишатись безземельним (відповідно, щоб куркульська власність, влада заможних верств на селі залишались недоторканими), і чи не проти збереження соціальної нерівності, несправедливості воно, зрештою, бралося за зброю?; наскільки виправдано покладати всю відповідальність за таке складне явище, як громадянська війна, її затяжний характер, лише на одну сторону, одну політичну силу, до того ж в чисельному відношенні не таку вже й могутню?; чи можна вважати винною в розпалюванні терору (іманентної складової громадянської війни) одних, повністю виводячи за критичне поле інших, хоча подібна позиція знаходиться у волаючій суперечності з фактами?..

Низка питань подібного роду може за потреби бути продовженою. Але пошук істинних відповідей навіть щодо наведеного ланцюжка приводить до неминучого висновку: однозначність, однобокість, очевидна задана асиметричність у даному разі ніяк не можуть гарантувати бажаного наукового результату, неодмінно хибуватимуть на осоружну заданість, викликатимуть закономірні сумніви, несприйняття, заперечення.