Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

- Якщо не дізнаєшся - уб'ю.

Розвідник практично завжди діставав необхідні відомості.

У Олександрівську зібралися втікачі з усіх районів, охоплених махновським рухом. Вони вимагали від властей рішучих дій, але ті лише безсило розводили руками. 14 листопада 1918 року міський голова Дмитренко разом з повітовим старостою Клюшниковим, головою спілки домовласників Чайкою, заступником голови земської управи Матвєєвим та іншими представниками олександрівських властей вирішили просити захисту в Києві. Хтось у відчаї запропонував надіслати телеграму на три адреси - головнокомандуючому німецькими військами на Україні, голові Ради Міністрів та Всеукраїнському з'їздові хліборобів. Усі присутні підтримали цю ідею, і через годину в столицю полетіло таке послання: "Увесь повіт захоплений зграями розбійника Махна. Ріжуть, по-звірячому мордують. Населення повіту панічно тікає, переповнюючи місто, якому загрожує така ж доля. Допомоги нізвідки немає. Всі зусилля місцевої адміністрації, громадських організацій не приводять до бажаних результатів через відсутність на місцях військової сили. Агітація (Махна. - В. В.) має успіх, зважаючи на географічне розташування міста і повіту. Вкрай необхідна негайна присилка крупних військових сил усіх родів зброї". Під телеграмою поставили підписи усі "батьки міста", їх було стільки, що перелік посад і прізвищ зайняв майже стільки місця, скільки й сам текст.

У ті дні повідомлення такого роду та прохання вгамувати селян надходили до уряду Української держави нескінченним потоком. Проте голова Ради Міністрів усе ж знайшов час прочитати телеграму з Олександрівська і, підкресливши слова "зграями розбійника Махна", наклав резолюцію: "Копію надіслати МВС, просити надати допомогу".

На Україні в період гетьманщини і австро-німецької окупації діяло багато повстанських загонів. Державною вартою і кайзерівським командуванням вони іменувалися не інакше, як банди, і, як правило, властям було невідомо, хто їх очолював. Багато повстанських командирів приховували своє ім'я, просто боячись помсти з боку ворога, розправи з рідними та близькими, а то й односельчанами. Махно ж, будучи людиною безмірно честолюбною, надзвичайно хвалькуватою і такою, що скуштувала смак селянського проводиря у 1917 році, робив усе, щоб його ім'я не сходило з вуст як селян, так і ворогів. Нерідко він посилав різного роду ультиматуми властям, підписуючи їх своїм справжнім ім'ям. Були випадки, коли, зв'язуючись з вищими чинами державної варти, він представлявся: "Я батько Махно". Гетьманці боялися мстивого ватажка повстанців і, захоплюючи не раз Гуляйполе, не чіпали його рідних. Коли до їх рук потрапив брат Махна Савка, то разом з іншими повстанцями їх відправили до Олександрівська і посадили до в'язниці.

"Батько" був, насамперед, найавторитетнішим серед партизанських командирів. "Хоча стиль боротьби Махна нагадував методи інших селянських ватажків, - констатував американський історик П. Кенез, - він був більш сміливим, більш винахідливим за них. Використовуючи елемент раптовості, його загін з'являвся там, де його найменше чекали, а потім так блискавично зникав, що противник не встигав отямитись. Махно завоював любов і повагу з боку селян. Про нього складали легенди. Селяни вірили в те, що він уce чисто знає, і в те, що він непереможний".

Впевнений у своїх силах, Махно по телефону зв'язався з комендантом Олександрівська і в ультимативній формі зажадав звільнити арештованих, погрожуючи, що інакше повстанці розпочнуть наступ на повітовий центр і самі визволять товаришів. Комендант відповів, що в'язниця не в його підпорядкуванні і він нічого зробити не може. Махно цим задовольнився, оскільки думав, що комендант взагалі розмовляти з ним не захоче, а той навіть ніби вибачався перед "батьком" за те, що йому не під силу виконати його вимогу…

У вересні 1918 року загін Махна нараховував півтори тисячі повстанців, з яких лише четверта частина мала зброю. Вони й склали основну бойову одиницю, решта ж селян перебувала у резерві, щоб за першим закликом прийти на допомогу "батькові".

Тоді ж для керівництва революційним селянством було створено Штаб повстанських військ у складі Н. Махна, С. Каретникова та О. Марченка. Ф. Щусь і С. Лютий стали особистими ад'ютантами "батька", що прирівнювалося до високої командної посади.

Якщо влітку 1918 року в Гуляйпільському повіті існував один лише загін Махна, то на півдні - в Бердянському, Маріупольському, Мелітопольському та Юзівському повітах - діяли загони під проводом Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка та інших селянських ватажків. Невдовзі під керівництвом В. Ф. Білаша вони були об'єднані в новоспасівський загін, який з боями пробився через щільні австрійські гарнізони до Царекостянтинівки. Тут він злився з військом Махна, значно примноживши його боєздатність. В особі Білаша, талановитої людини, до того ж дуже здібної до військової справи, "батько" дістав надійного сподвижника, в майбутньому начальника штабу, вмілого виконавця багатьох бойових планів.