Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

Восени 1918 року австро-німецьке командування кинуло проти повстанців значні сили. Загін Махна, неспроможний чинити серйозний опір регулярним частинам, кілька разів був оточений, дивом уникнувши повного розгрому.

Заради справедливості слід сказати, що Махно у той період не завжди був упевнений у собі як воєначальник. Часто охоплювали його сумніви. Адже, повторимо, він не служив в армії і не знав елементарних основ військової справи. Хоча командування свого часу гуляйпільською "чорною гвардією" й давало йому певні підстави сподіватися, що з подібного роду "військом" він справиться…

Правою рукою Махна в усіх сутичках з австро-німецькими окупантами був Щусь. Поруч з ним "батько" почувався впевнено, бо знав, що може покластися на колишнього матроса в будь-якій ситуації, вірив, що той не підведе. Без Щуся Махно починав панікувати. Так, 15 листопада 1918 року під час бою поблизу села Тимировка повстанці зазнали поразки, їх несподівано атакував загін мадяр. Це була дисциплінована, добре навчена частина, яка влучним вогнем змусила махновців стрімголов тікати за село.

- Учіться, учіться, синки, у цих відважних стрільців, як треба брати села у ворога!… - кричав на ходу своїм бійцям "батько"…

Мадяри вбили багатьох повстанців, поранили Щуся, Каретникова й самого "батька". Паніка була настільки великою, а ситуація безвихідною, що деякі повстанці, щоб не потрапити в полон, почали стрілятися. Поруч з Махном застрелився партизан Лазаренко. "Батько" підхопив його револьвер і, побачивши, що зник його найближчий помічник Щусь, а решта бійців розбігається хто куди, буквально заціпенів на місці. Він з жахом спостерігав, як наближаються з багнетами наперевіс вороги. Це був кінець. І в цю останню хвилину, коли до скроні вже було приставлено револьвер і залишилося тільки натиснути курок, з-за повороту раптом вилетіла тачанка, і перебинтований Щусь, стріляючи на ходу по мадярах, встиг підібрати Махна і відвезти в безпечне місце…

У тому кровопролитному бою з 350 бійців загинуло 170, а решта на чолі з Махном та його тодішньою дружиною, дібрівською телефоністкою Тіною, втекла у степ. Повстанці звинувачували "батька" у загибелі загону, але він не падав духом. Адже хвиля селянських виступів зростала з кожним днем, і у будь-якому селі можна було одразу вдвічі, а то й утричі збільшити чисельність війська.

Поки Махно воював у рідному повіті, розширюючи сфери впливу, далеко за його межами відбувалися події, які згодом певною мірою вплинули на дальшу долю "батька" й навіть докорінно змінили її.

У листопаді 1918 року в Німеччині перемогла революція. 13 листопада ВЦВК і Раднарком РСФРР аналювали Брестський мирний договір, що дало змогу Радянській Росії відкрито подати українському народові суттєву допомогу у боротьбі проти австро-німецьких окупантів. З цією метою 17 листопада Реввійськрада Республіки у відповідальності з вказівками В. І. Леніна створила спеціальну групу військ курського напряму на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком. Основу її становили дві українські повстанські дивізії, сформовані в нейтральній зоні ще у вересні.

Отже, частина повстанських сил, які діяли, в основному, на півночі республіки, набагато раніше від махновців почала перетворюватися на регулярне військо.

20 листопада Тимчасовий робітничо-селянський уряд України звернувся до українського народу з маніфестом про повалення гетьмана і відновлення влади робітників та селян.

У цей же час, скориставшись крахом кайзерівських окупантів, активізували діяльність українські націоналістичні партії та рухи, які також брали участь у боротьбі проти іноземних загарбників і гетьманського режиму. 14 листопада вони створили Директорію на чолі з В. К. Винниченком і С. В. Петлюрою.

Махно поставився до Директорії однозначно негативно, як до контрреволюційної організації. Він вважав її спадкоємницею Центральної Ради, котра запросила на Україну австро-німецькі війська, а отже, й збиралася поневолити трудящих, ліквідувати революційні завоювання, реставрувати старі порядки.

Крім того, "батько" боявся, що прихід до влади Директорії заспокоїть селянство і воно почне залишати повстанське військо.

Тож, коли в листопаді 1918 року у селі Алєєво на сході місцеві вчителі з запалом розповідали про створення Директорії на чолі з Винниченком, Махно лише мовчки сидів, кусаючи губи, і з деяким подивом дивився на збуджений натовп. Раптом один з ораторів звернувся до нього: