Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

Протягом тривалого часу бійці загону Махна маскувалися під гетьманців, що давало їм змогу здійснювати несподівані напади на поміщиків і державну варту. Так до рук Махна потрапив начальник олександрівської повітової варти штабс-капітан Мазухін, котрий прийняв "батька" за свого офіцера. В Мазухіна було вилучено листа із запрошенням на іменини поміщика Миргородського. Те, що відбулося далі, докладно описав у своїх спогадах В. Білаш.

"Махно нарядився в одяг Мазухіна, Щусь - в одяг секретаря. Погони так і сяяли…

В маєтку Миргородського ми застали бал в повному розпалі. З вікна долинали напівп'яні співи.

Махно, Щусь і Лепетченко переступили поріг і оголосили господареві, що вони прибули з Мазухіним, який на хвилю затримався у дорозі. Махно відрекомендувався помічником Мазухіна, Щусь - начальником карального загону. Господар був у захваті… Коли махновці увійшли до залу, напівп'яні гості заволали: "Ура російським офіцерам!"

За довгим дубовим столом, поруч з відставним генералом, усілися наші хлопці. За цим же столом сиділи: господар, три австрійських офіцери, якийсь підполковник, двоє найближчих помічників, дами і панночки.

За прикладом господаря гості підняли келихи.

- За здоров'я господарів, офіцерів, за відродження великої Росії і вас, панове поміщики! - почав тост відставний генерал. - Хай допоможе вам бог звільнити християнську церкву від анархістів-більшовиків!

- Хай дарується вам, руські люди, успіх у спійманні бандита Махна! - проголосив один з гостей… Махно поліз до кишені за бомбою.

- Покарай його свята…

Розлючений Махно підвівся…

Генерал оторопів, гості з переляку впустили келихи…

- Я сам Махно,… буржуазні! - гучно крикнув Нестор і підняв бомбу. З шипінням вона впала в кришталеву вазу… Наші кинулися до дверей. Світло згасло. Оглушливий вибух, за ним другий, третій.

Ми стояли біля вікон, чекали, коли хто-небудь з них буде тікати. Але нікого не дочекалися… Коли освітили зал, перед очима постала така картина: полковник, захлинаючись у крові, важко дихав, господар без руки корчився у судомах, решта ж або взагалі не подавали ознак життя, чи кликали на допомогу. Наші хлопці обшукували їх, з жінок познімали коштовності, а тоді багнетами докололи тих, що залишилися живими…

Вмить хлопці відшукали випивку і закуску. Підкріпилися трохи і, захопивши найцінніше, підпалили маєток. Красиво він горів…"

Переодягнені в форму державної варти махновці перевіряли селян на вірність досить примітивним способом - звинувачуючи у підтримці бандитів і погрожуючи розправою. Бідолашні, приймаючи повстанців за гетьманців, як могли, переконували їх, що борються з бандами Махна і Щуся. Після цього махновці нещадно розправлялися із "зрадниками". Про одну з таких операцій розповів сам Махно:

"Село Гаврилівка було вже на ногах. В'їжджаючи в нього, ми говорили селянам, що ми - губернська державна варта, і тут же питання:

- Чи не проходили тут банди Махна і Щуся?

На що діставали відповідь: "Ми таких банд не знаємо і не чули". І, у свою чергу, питали нас: "А що це у напрямі Дібрівки горить і що за стрілянина лунає звідти?"

І коли ми їм пояснювали, що це ми підпалили Дібрівку за те, що вони, дібрівчани, бунтують проти нашого гетьмана і наших союзників - німців і австрійців, рятівників нашої України, то дехто з селян вигукував: "Ага, так їм і треба! Там десь і наші сини поїхали їм помститися, а то вони - ці дібрівці - організувалися, і їм нічого не зробиш". Інші ж, похнюпивши голови і тяжко зітхаючи, питали: "Та невже ж спалили усю Дібрівку?"

Після довгих пояснень ми дізналися, що селяни, які зловтішне вигукували: "Ага, так їм і треба!", були великими власниками, сини яких перебували у каральних загонах і зараз були в Дібрівці.

Тому було віддано розпорядження всі будинки цих власників спалити".

Особливо страждали від терору колоністи, заможні селяни. Щоправда, іноді на цей гачок потрапляли й палкі прихильники гетьмана. Тієї ж ночі після описаної вище розправи до Махна привезли трьох німців-колоністів. Роздратований тим, що його розбудили, "батько", не піднімаючи очей на полонених, запитав: "Ви, бандити, де були?" Найстаріший виступив наперед і, клацнувши підборами, досить голосно, неначе рапортуючи, відповів: "Ми - не бандити, ми бандитів їздимо бити". Махно одразу ж пожвавішав. Накинувши на плечі кітель офіцера державної варти, він сів за стіл і запросив сісти німців. Почалася досить дружня, на перший погляд, розмова. Перебиваючи одне одного, колоністи розровідали про те, як брали участь в облаві на бандитів Махна і Щуся, і що якби не боягузливі австрійці, то з повстанцями давно вже було б покінчено. Потім, явно перебільшуючи особистий внесок у каральну операцію, полонені, які, здавалося, перетворилися вже на гостей невідомого гетьманського офіцера, розповідали, як палили хати бунтівників.