Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

Не доїжджаючи станції Гайчур, Махно і Чубенко зіскочили з ешелону й пішки дісталися села Рождественка. Кілька тижнів Махно переховувався, переїжджаючи з одного села в інше. Він настільки захопився конспірацією, а його дядько - Сидір Передерій, у якого Махно переховувався у селі Терновка, розповідав про свого квартиранта такі нісенітниці, що селяни порахували його за шпигуна й вирішили розправитися з ним. Для цього влаштували у одного з сусідів гулянку і запросили Махна "на келих пива". Зайшовши до вітальні, він помітив, що присутні за столом молодики дивляться на гостя якось похмуро, спідлоба. Трохи далі розташувалися літні селяни, які грали в карти. Махно відмовився від запропонованої чарки, не схотів приєднатися й до картярів. Після кількох хвилин напруженої мовчанки він раптом заговорив палко і з піднесенням. Проникливі очі засвітилися вогнем. Гість докоряв терновцям за те, що у такий скрутний час, коли вороги вбивають їхніх батьків і братів, нещадно грабують, перетворюють на згарища українські села, вони сидять, марнуючи час за горілкою та картами. Чим довше говорив Махно, тим більш світлішали обличчя селян. Почулися схвальні вигуки.

Потім вони відвели Махна додому і, розповівши про свою помилку, призналися, що хотіли вбити його, а труп закопати за селом у балці. Йому показали примітивний тайник із зброєю і запевнили, що будь-якої хвилини готові йти за Махном на боротьбу з гетьмансько-німецькими карателями. З одного боку, це окрилило Нестора, сповнило впевненості в успіху селянського повстання в Гуляйполі. З іншого - він був надзвичайно збуджений і ще не позбувся переляку від щойно пережитої ситуації, адже міг поплатитися життям не від рук ворогів, а тих, від імені кого й на чий захист вирішив виступити… Усю ніч не зімкнув очей, думаючи про те, як надалі уникнути подібних випадковостей.

Махно розумів, що підтримати селянство необхідно зараз же - після жнив. Поміщики та германські власті вимагали здати врожай, зібраний на захоплених у колишніх власників землях. Але селяни, як могли, чинили опір, тому невдовзі у селах з'явилися каральні загони. Вже тоді Махно збагнув й назавжди запам'ятав, що селянинові нестерпно важко віддавати сьогодні те, що вчора ще було не його, а чужим. I що захищатиме хлібороб придбану землю, реманент, майно ще більш уперто й відчайдушно, ніж робив би це до повалення поміщицько-буржуазного ладу.

Махно перебрався до Гуляйполя і зупинився в будинку свого знайомого Микити Лютого. Кілька днів збирав інформацію про те, що відбувається в окрузі та навколишніх селах, встановлював зв'язки з місцевими анархістами, котрі перебували на нелегальному становищі. 25 липня Махно і Чубенко зустрілися з старими друзями - членами "чорної гвардії", які раніше брали активну учать у махновських "експропріаціях", - Олексієм Марченком, Олексієм та Семеном Каретниковими, Пантелеймоном та Захарієм Гусарами. Вони розповіли про те, що сталося в Гуляйполі після приходу австро-німецьких військ. Представники місцевих органів Центральної Ради - Волков, Волох, Дмитренко та інші - не лише вітали окупантів, але й організували розправу над членами Ради, ревкому, усіх тих, хто брав участь у революційних подіях. Як писав Махно у третьому томі своїх спогадів "Українська революція", що вийшли вже після його смерті, 1937 року, в Парижі, особливо лютувала єврейська рота, і він нібито доклав потім багато зусиль, щоб не допустити в Гуляйполі єврейських погромів…

Але, звичайно, найбільш вразила Махна розповідь про розправу над його братом Омельком. На війні бідолага втратив око і був сильно контужений, тому ніякої участі в революційних подіях не брав. Втім карателі заарештували його за одне лише прізвище, дружину з п'ятьма дітьми вигнали надвір, а хату спалили. Після цього австрійці вирішили розстріляти Омелька неподалік згарища. Шестеро солдатів навмисно провели його повз сім'ю, а коли діти кинулися до батька, австріяки відігнали їх багнетами. Через кілька хвилин пролунали постріли…

Омелько Махно

Першим бажанням Махна було негайно бігти й закидати австрійську комендатуру гранатами. Але згодом, трохи вгамувавшись, він поклявся жорстоко мстити окупантам, гетьманцям, поміщикам та колоністам. Саме тоді Махно зарахував до списку своїх лютих ворогів і Центральну Раду, Петлюру, Винниченка, усіх, хто боровся за самостійність України, вважаючи їх головними винуватцями німецької окупації і тих кривавих розправ, які кайзерівці чинили. До числа майбутніх жертв Махно зопалу зараховував не тільки прибічників Скоропадського - офіцерів, чиновників, поміщиків, підприємців, а й самого гетьмана.