Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

- Товаришу Махно, це я - Щусь!

Поки він неквапом наближався до Махна, Каретников встиг коротко поінформувати "батька": колишній матрос Чорноморського флоту, знає французьку боротьбу, розуміється і в японському джіу-джітсу; дуже жорстокий, прямо садист, котрому нічого не варто власноручно задушити людину…

Дивлячись на Щуся, Махно подумав, що дійти спільної мови їм буде, мабуть, важкувато…

Між Щусем і Махном відбулася тривала розмова про форми й методи боротьби проти окупантів та їхніх прибічників. Перший був за те, щоб переховуватися в лісі, час від часу здійснюючи наскоки на ворога, другий настійно пропонував рушати в села й піднімати невдоволене селянство на священну війну.

Зрештою Щусь погодився і приєднався до Махна, хоча деякий час його загін діяв як самостійна бойова одиниця. Остаточно взаємовідносини двох ватажків оформилися під час бою за село Дібрівку. Сталося так, що повстанці були вибиті австро-німецькими військами, і у цій критичній ситуації Щусь, відмовившись виконувати наказ Махна наступати на село, натомість відвів свій загін з обозом у ліс. Слід сказати, що Махно проявив себе як справжній і повновладний командир повстанського війська. Він написав соратникові записку такого змісту: "Товариш Щусь, не будьте малодушним хлопчаком. Людині, яка прилучилась до ідеї революційного повстання і посіла серйозне і відповідальне місце в його передових лавах, це не личить. Це може викликати у багатьох, не тільки серед нас, але і в лавах Вашого загону недовіру до Вас як до відважного борця і керівника. Тому я, Вам не лестячи, говорю прямо і вимогливо: зараз же прибути з усіма

Вашими бійцями, які залишилися, до воріт (мається на увазі околиця села. - В. В.). Тут буде видно, що слід вжити для виходу з ситуації, що склалася. Ваш Нестор". Щусь підкорився. Махно наказав йому взяти участь у бою і доручив здійснити обхідний маневр.

Загін махновців під командуванням Ф. Щуся (в центрі) у період боротьби

з австрійсько-німецькими окупантами та гетьманцями.

Коли загін помітно збільшився, Махно заявив, що на даному етапі боротьби слід змінити тактику - перейти від індивідуального терору до рішучих масових дій проти австро-німецьких окупантів та їхніх пособників - гетьманців. Ненависть гуляйпільців до чужинців була такою великою, що, здавалося, ніяка кількість жертв не зможе задовольнити жагу їхньої помсти.

"Кров полилася, - згадував Махно, - і полилася вона під нашим прапором і під впливом нашого гасла: жити вільно і будувати нове суспільне життя на підвалинах свободи, рівності і вільної праці або вмерти у боротьбі проти тих, хто перешкоджає нам у досягненні цієї великої мети". З кожним днем Махно переконувався, що позиції його на селі міцнішають, авторитет зростає. Намагаючись підвести під цей факт якусь ідейну основу, він неодноразово стверджував, що міські революціонери ніколи не підуть на село,оскільки вони, по-перше, не знають досконало життя сільських трударів, їхніх прагнень і стремлінь, а, по-друге, набагато простіше сидіти в місті та імітувати революційну боротьбу, аніж підіймати мільйонні маси селян на повстання проти їхніх внутрішніх та зовнішніх ворогів. Водночас Махно тішив самолюбство селян, стверджуючи, що саме вони є носіями справжнього революційного духу, оскільки у робітника на першому плані не боротьба за високі ідеали, а турбота про власні економічні потреби. Щоб дістати шматок хліба, він згоден працювати і на контрреволюціонерів, тоді як селяни не схиляють голови перед катами і тисячами гинуть у в'язницях та від куль карателів.

З тих же позицій Махно виправдовував криваві розправи повстанців над поміщиками, колоністами, членами державної варти та окупантами. Людина так влаштована, міркував "батько", що йде на все, аби захистити свою оселю, поле, покос, урожай, і жорстоко розправляється з тими, хто зазіхає на це. Селянинові є що захищати, є за що жорстоко мстити ворогам, а в робітника немає нічого, йому байдуже, до чого прикласти руки, тому всі руйнування, експропріації тощо він сприймає спокійніше.

Влітку 1918 року Махно вперше почав відкрито критикувати більшовиків, стверджуючи, що вони були за утвердження влади Скоропадського на Україні, якого підтримували австро-німецькі власті. Формальним приводом для цього стали переговори радянської дипломатичної місії, очолюваної X. Г. Раковським, з представниками гетьманської адміністрації. Треба сказати, що Махно тут просто не розібрався в ситуації і проявив політичну близорукість. Це й не дивно, адже в дипломатії він практично нічого не розумів. Радянська Росія вела ці переговори згідно з умовами Брестського миру. 12 червня 1918 року X. Г. Раковський і представник Української держави С. П. Шелухін уклали попередній мирний договір. Далі переговори велися майже безрезультатно. Уряд РРФСР, не бажаючи втратити Україну й водночас не маючи змоги відкрито допомагати тим, хто боровся проти австро-німецьких військ, підтримував українських повстанців, особливо північних районів республіки. Та й червоний стяг, що з травня по жовтень майорів над готелем "Марсель" на Бібіковському бульварі, якоюсь мірою революціонізував киян. Крім цього, Раковський і Мануїльський контактували з силами, опозиційними гетьманському режимові, в тому числі й з В. Винниченком. Зволікати ці безкінечні й безрезультатні переговори далі було неможливо, тому Раковський перервав їх у жовтні 1918 року й повернувся до Москви. Таким чином радянська дипломатична місія вела політику не на підтримку Скоропадського, а скоріше на повалення його влади. Але Махно цього не розумів.