Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

"Все це я, згнітивши серце, вислухав,- згадував Махно, - а тоді сказав, що це добре, так тільки й можна провчити непокірних селян і примусити шанувати пана гетьмана й його закон.

Так-так! - підхопили німці-колоністи. Але коли я їм: "Дякую за ваші новини, вони для мене дуже приємні; вони, ваші новини, кажуть, як я, Махно, повинен зараз з вами вчинити" і коли я підкликав до себе Щуся і показав їм його, вони остовпіли. І потім вже, коли я сказав, що народні вбивці не повинні боятися покари - хоч би вона виявилась смертю, - німці-колоністи, певно, отямилися і заявили мені:

- Ми підемо з вами і будемо вірно служити вам.

Я особисто далі не міг питати їх. Я схопився руками за голову й, тікаючи від них, нестямно плакав.

Мене не цікавили ні їхня смерть, ні життя. Я бачив у них підлих людей і намагався більше не бачити…"

Так само підступно діяв Махно, коли селяни-багатії, які вбачали в ньому офіцера державної варти і сподівалися на захист, розповідали, де переховується загін бандита Щуся. Коли обидва отамани об'єдналися і влаштували з цього приводу на очах у переляканих на смерть куркулів гулянку, Махно, щоб у Щуся не лишилося жодного сумніву в його дружніх почуттях, наказав стратити усіх, хто скаржився на матроса-анархіста.

Успіхи окрилювали Махна. Несподіваність удару, паніка і розгубленість у стані противника приносили перемоги. Побутує думка, нібито у цей період отаман був рівним серед рівних, завжди підкорявся рішенню більшості, на загальних підставах брав участь в обговоренні бойових операцій. Звичайно, восени 1918 року він ще не був тим єдиновладним командиром, яким став пізніше, але практично з першого дня повстанського руху в Гуляйполі й волості, використовуючи колишню владу і завойований раніше авторитет, Махно був ініціатором і головним виконавцем усіх бойових операцій. Всі загони, що приєднувалися до махновців, практично потрапляли під його керівництво. Саме у цей період Махно зрозумів, що найкраще поповнювати військо за рахунок загонів, які напередодні зазнали нищівних ударів (так було з повстанцями Єрмократьєва). Деморалізовані й залякані бійці, втративши віру в попереднього ватажка, охоче підкорялися новому командиру, в якому бачили єдиного захисника. А коли ситуація стабілізувалася, щиро вірили, що саме він є їх рятівником від усіх невдач і прорахунків.

Протягом серпня 1918 року, демонструючи перед земляками свою хоробрість і войовничість, Махно кілька разів визволяв Гуляйполе від австрійців та гайдамаків. Причому щоразу удари його були настільки несподіваними і вдалими, що ворогові нічого не лишалося, як здаватися в полон або стрімголов тікати. В одному з таких боїв махновці захопили в полон 83 чоловіка, а також 27 коней, 2 кулемети та 2 вози набоїв. За розпорядженням Махна всі рядові бійці були відпущені на волю, причому кожний з них одержав 50 карбованців та пляшку горілки. З офіцерами ж, як потім розповідали гуляйпільці, Махно сів грати в карти, а коли програв, то наказав їх розстріляти, щоб не підривали його престиж серед простого люду… Адже на той час його бойові заслуги було вшановано почесним званням "батька" з усіма відповідними наслідками - беззастережним підкоренням, величезним авторитетом і загальною любов'ю.

Трапилося це під час одного з боїв з австрійцями. Окупанти вибили повстанців з Дібрівки і, щоб помститися, спалили майже 900 селянських хат. Махно, Щусь та інші партизани й селяни, які втекли, сховалися в Дібрівському лісі, що багато років служив їм надійним пристановищем. До карателів прибула допомога, і вони, оточивши з усіх боків ліс, вирішили раз і назавжди покінчити з повстанцями. Чотири дні сиділи ті у пастці, не знаходячи виходу з ситуації, що склалася. Закінчувалися мізерні запаси їжі, а разом з ними згасали й останні надії на порятунок. І от у цей надкритичний момент Махно застосував вдалий тактичний маневр, за допомогою якого загону вдалося не лише вирватися з оточення, а й розгромити батальйон австрійців. Звістка про цю операцію блискавично рознеслася по всьому півдню України.

Махновці захопили таку кількість зброї, що її вистачило практично для всіх бажаючих стати до лав месників. Після цього загін Махна значно зріс. Селяни наочно переконалися, що "германця" можна бити, причому успішно.

Махно дещо інакше виклав історію присвоєння йому титулу "батька". За його словами, наприкінці вересня 1918 року австрійці і загони державної варти оточили загін в Дібрівському лісі, однак, не наважуючись заглиблюватись у лісові хащі, відкрили ураганний артилерійський вогонь. Махно з допомогою колишнього прапорщика Петренка вивів людей з-під обстрілу і несподіваним ударом визволив село. Наступ підтримали місцеві жителі, озброєні вилами, сокирами, кілками тощо. Дібрівчани зустрічали свого визволителя як героя. Сам Махно писав про це так: