Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

- Так.

- Бажаєте скористатися моєю підтримкою?

- Навіть дуже.

А тоді - до Свердлова:

- Хто в нас безпосередньо працює тепер у бюро у справі переправлення людей на південь?

- Товариш Карпенко, а може, Затонський. Найкраще запитати…

- Зателефонуйте, будь ласка, й довідайтеся, - попросив Ленін Свердлова, а сам обернувся до мене.

Той телефонував. Ленін же переконував мене, що з його ставлення до мене я мав зробити висновок: взаємини між партією комуністів та анархістами не такі вже і ворожі.

- Та коли нам, - сказав Ленін, - випало взяти й без будь-яких сентиментальних вагань відібрати в анархістів із Малої Дмитрівки особняк, де вони переховували всіх відомих московських і приїжджих бандитів, то відповідальні за це не ми, а самі анархісти. Між іншим, ми вже їх не турбуємо. Ви, напевне, знаєте, що їм дозволили взяти інший будинок, там же, неподалік Малої Дмитрівки, і вони вільно працюють.

- Чи маєте які відомості? - спитав я.

Ленін:

- Так, їх зібрала й перевірила Надзвичайна комісія.

У цей час знову підсів Свердлов:

- Відає направленням людей на південь безпосередньо Карпенко, але й товариш Затонський також утаємничений у справи.

Ленін вмить і собі втрутився:

- Отож, товаришу, зайдіть завтра, післязавтра або коли визнаєте за потрібне до товариша Карпенка. Він вам порадить надійний маршрут через кордон.

- Який кордон? - спитав я.

- Хіба ви не знаєте? Тепер установлено кордон між Росією й Україною. Його охороняють німецькі війська, - знервовано зауважив Ленін…

- Товаришеві Карпенку ви скажете, що я послав вас до нього. Коли сумніватиметься, хай довідається по моєму телефону. Адреса Карпенка - така-то…

І ми втрьох підвелись, потисли руки, щиро, здавалося, подякували один одному, і я вийшов од Леніна, навіть забувши нагадати Свердлову про необхідну позначку на документі стосовно отримання від Московської Ради ордера на заселення безплатного помешкання. Я вмить опинився на подвір'ї Кремля і попрямував у номери до Бурцева".

29 червня 1918 року Махно залишив "безтолковогомінливу" Москву. Проводи на Курському вокзалі були, зрозуміло, не велелюдними. Лише Аршинов супроводжував "батька", побажавши йому благополучно дістатися Гуляйполя й успішно розпочати задуману справу. Коли ж поїзд рушив, учитель майже пошепки попросив не забувати при нагоді подавати матеріальну допомогу московським анархістам. Він знав, що під час перебування в столиці Махно, відвідавши нечисленні анархістські організації і ознайомившись з їх "діяльністю", розчарувався в анархізмі і, по суті, відійшов від нього.

У кишені Нестора лежали документи на ім'я колишнього вчителя, офіцера Івана Яковича Шепеля, одержані від члена Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів В. П. Затонського. Він мав тривалу розмову з "батьком" і навіть радив їхати не в провінцію, а до Харкова, де діяло добре організоване підпілля. Бюро виникло в зв'язку з реорганізацією першого радянського» уряду республіки - Народного Секретаріату і ЦВК Рад. Ось чому Махно вважав, що проїзні документи йому видані від імені уряду України. Це вселяло впевненість у важливості його місії саме в рідних місцях.

Від'їзду з Москви передувала зустріч ще з одним відомим політичним діячем, народним комісаром у військових та морських справах Л. Троцьким. "Я, - згадував наприкінці свого життя Махно, - поспішив на мітинг Л. Троцького, яким, як оратором, захоплювався не лише я за час свого перебування в Москві, але й багато друзів і супротивників його. I, слід сказати правду, він цього заслуговував. Його промови не можна було порівнювати ні з виступами писаки Зінов'єва, ні з промовами Бухаріна. Він умів говорити, і ним можна було захоплюватися. Правда, цьому багато в чому сприяв особливо гострий, в розумінні бойовитості партії більшовиків, час".

Таким чином, через багато років Махно певною мірою пробачив Троцькому кривду, заподіяну "батькові".

Однак він так і не міг виправдати свого побратима Олексія Чубенка, який у 1920 році порвав з махновцями, бо в тих же спогадах жодним словом не згадав, що саме з ним здійснював небезпечний вояж у Гуляйполе.

Свого старого товариша і земляка, колишнього члена "Спілки бідних хліборобів" Чубенка Махно зустрів у Курську. Пробиратися через нейтральну зону, що розділяла кордони Радянської Росії й окупованої австро-німецькими військами України, удвох було безпечніше. Хвалькувато заявивши Чубенкові, що їде на Україну "піднімати повстання проти влади гетьмана Скоропадського", Махно швидко переконав його їхати разом. Поблизу Бєлгорода він витяг з валізи дві пари офіцерських погонів. На свій кітель начепив погони штабс-капітана, Чубенкові ж "дісталося" звання трохи нижче - прапорщика. Придбавши без перепон в офіцерській касі бєлгородського вокзалу квитки до станції Лозової, вони благополучно дісталися кінцевого пункту своєї мандрівки. Мабуть, щоб надати цій поїздці більшої романтичності і показати Махна справжнім анархістом, історик махновського руху П. Аршинов описав епізод арешту "батька" німцями, які буцімто знайшли в його багажі анархістську літературу. Насправді ж Махно, як згадував його попутник, не віз ніякої літератури і, поводячись надзвичайно обережно, в дорозі жодного разу не потрапив на очі німецьким патрулям. Лише на привокзальній площі станції Лозова, почувши звуки духового оркестру, Махно і Чубенко рішили подивитися парад гетьманської варти, але їх помітив якийсь генерал. Можна лише здогадуватись, яким був вигляд цих "вояк", якщо викликав страшенне обурення першого-ліпшого генерала. Швидко сховавшись, вони невдовзі рушили далі. Цей епізод змусив їх обережніше поводитися на території, що аж кишіла кайзерівцями та гайдамаками.