Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

Зазнали краху й усі здійснені ним перетворення. У маєтки повернулися поміщики та колоністи, які за допомогою окупантів відібрали у селян землю, майно і реманент, вчинили криваву розправу над ними. Характеризуючи діяльність свого учня з березня 1917 до квітня 1918 року, П. Аршинов писав: "Серед місцевих селян він у той час завоював величезну популярність, однак на тлі російської дійсності, коли революція висунула ряд енергійних натур, він нічим особливим не вирізнявся".

Наприкінці квітня й у травні Махно подорожував містами Південної Росії й Поволжя. Побував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Саратові, Астрахані, потім знову опинився в Саратові, звідки вирушив до Москви. І скрізь він намагався встановити зв'язок з місцевими анархістами, видаючи себе за політкаторжанина, активного борця проти тих, хто хотів задушити революцію й реставрувати монархію. В Саратові Махно, хоча й з великим запізненням, дізнався про те, що 29 квітня німці розігнали Центральну Раду і поставили на чолі української держави гетьмана П. П. Скоропадського. З одного боку, його порадувала ця звістка, оскільки начебто підтверджувала справедливість боротьби проти Центральної Ради, а з іншого - він розумів, що відродження гетьманщини є кроком до відновлення монархічних порядків.

Поїзд, яким їхав Махно, через відсутність палива на кілька днів зупинився у Тамбові. Махно уважно прислухався до розмов про життя у столиці. Дізнавшись, що її населення голодує, накупив повну валізу білого хліба і з таким багажем та револьвером за пазухою з'явився у перших числах червня в Москві.

Первопрестольна за рік різко змінила своє обличчя. З середини березня 1918 року Москва стала столицею Радянської Росії. Зустрівшись з П. Аршиновим, Махно дізнався про розгром у квітні органами ЧК московської та петроградської організацій анархістів. Як відомо, протягом певного часу після перемоги Жовтня радянська влада не переслідувала так званих "ідейних анархістів", котрі у дні революції виступали проти Тимчасового уряду, заявляючи, що борються за інтереси трудящих. Однак у міру того, як одноосібно зміцнювались більшовики, усіма засобами відтісняючи інші партії, анархісти розгорнули активну кампанію проти них, повели шалену пропаганду за руйнування основ створеного державного устрою, заперечення будь-якої влади, особливо в руках однієї партії; певна частина їх стала на шлях розбою й насильства. До своїх лав вони почали залучати не лише карних злочинців, але й запеклих ворогів революції. Іноземна та внутрішня контрреволюція поспішила використати ситуацію для дискредитації радянської влади, стверджуючи, що анархія - породження Жовтневої революції і немає сили, здатної її приборкати. Скориставшись цим, ЧК на чолі з Ф. Е. Дзержинським здійснила ряд операцій по знешкодженню анархістів.

Махно обурювався діями радянської влади, хоча в глибині душі вважав міських анархістів зрадниками великої ідеї. Він був твердо переконаний у тому, що справжній анархіст має не відсиджуватися в столиці, а йти на село і піднімати селянські маси на революційну боротьбу.

Аршинов організував зустріч Махна з Кропоткіним, яка стала знаменною у долі гуляйпільського анархіста: можливо, вперше він відчув себе особою, здатною вершити історичної ваги справи. Побував він і в залі засідань Всеросійського з'їзду профспілок текстильників, який проходив під головуванням Максима Горького, слухав виступи лідерів лівих есерів М. Спиридонової і Б. Камкова.

Махно не був позбавлений певної політичної прозірливості. Коли 6 липня у Москві під час роботи V Всеросійського з'їзду Рад спалахнув лівоесерівський заколот, він заявив, що "більшовики розіб'ють їх одним авторитетом Леніна і Троцького". І справді, виступ лівих есерів був досить швидко придушений як у Москві, так і на Східному фронті, де підняв повстання командарм Муравйов. Вірогідно що саме у ці дні Махно зустрівся з одним із керівників лівоесерівського заколоту Д. І. Поповим, колишнім балтійським моряком-анархістом. Після придушення збройного виступу Попов був проголошений ворогом радянської влади і заочно засуджений революційним трибуналом до страти. У 1919 році він уособлюватиме найбільш контрреволюційні сили махновщини.

У пресі, за якою уважно слідкував Махно, дедалі частіше з'являлися повідомлення про кривавий терор, який чинили кайзерiвські окупанти та гетьманці на Україні, про селянські повстання, що спалахнули на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Катеринославщині та в інших губерніях України.