Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

Наприкінці 1917 - на початку 1918 року Махно розпочав боротьбу проти прибічників Центральної Ради, в яких вбачав серйозних суперників. 18 листопада вони організували в селі урочистості з приводу проголошення Української Народної Республіки. 280 гуляйпільців записалося до "вільного козацтва", для потреб фронту було зібрано три вагони хліба. Махна дратував сам факт діяльності представників Центральної Ради в повіті. Якось він прямо заявив про це "чорній сотні" і зажадав вибити супротивників з Олександрівська.

Пильно спостерігав Нестор за подіями на Дону. Загалом же донці нічим, на думку Махна, окрім вбрання та царських привілеїв, не відрізнялися від його земляків, яких "лампасники" зневажливо називали "мужиками" або "іногородніми". Волю ж вони мали в його уяві безмежну, військо міцне. Махно знав про те, що козаки проголосили незалежність і обрали влітку 1917 року Військовий уряд на чолі з командиром Донського війська генералом Каледіним. Імпонувало й те, що командні посади у донців були виборні. Коли ж Дон охопило контрреволюційне полум'я, Махно частіше плекав думку про те, щоб замінити донських козаків, отих "яничарів царської династії", своїми - гуляйпільцями, створивши своєрідну військову общину, яка, маючи певні вольності й пільги, захищала б околиці новоствореної революційної держави. Але ця ідея не одразу утвердилася в його голові. Він вбирав у себе лише те, що лежало на поверхні. Центральна Рада підтримувала антирадянський заколот отамана Каледіна, пропускала на Дон козацькі частини й ударні батальйони з Південно-Західного та Румунського фронтів, а також офіцерів та юнкерів, які поповнювали білогвардійські частини.

Уряд, очолюваний В. І. Леніним, закликав трудящі маси до рішучої боротьби проти військ Каледіна і Центральної Ради. Для розгрому контрреволюції було створено Південний фронт на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком, де воювали червоногвардійські загони з Петрограда, Москви та деяких районів Центральної Росії, а також революційно настроєні солдати. Велику допомогу їм подавали місцеві загони Червоної гвардії.

У цей період Махно, по суті, вперше виступив на боці радянської влади. Разом з червоногвардійськими загонами Олександрівська брав участь у роззброєнні козаків, котрі їхали з фронту на Дон до отамана Каледіна. Проте діяв Махно не дуже активно. Командування загоном він доручив братові Саві, а сам зайнявся переважно пропагандистською діяльністю, яка зводилася до того, щоб роздобути вибухівку і висадити в повітря Олександрівську в'язницю. Пізно восени, коли з дерев уже пообсипалося листя і було видно кожного перехожого, патрулі, які грілися біля розведеного прямо на бруківці багаття, часто бачили невисоку постать з пакунком.

- Це Нестор, - говорили червоногвардійці, вибухівку розшукує по місту і зносить до в'язниці, щоб виконати своє слово - каменя на камені не залишити від цієї жандармської катівні.

- Раз він слово дав, - відказував один з земляків Махна, - то неодмінно дотримає.

Та події розвивалися так швидко, що настирний гуляйполець не встиг сам один втілити задумане.

У цей час доля звела Махна з анархістською Жанною д'Арк - Марусею Никифоровою. Ця худорлява жінка з тонкими рисами обличчя, незламним духом та відчайдушною рішучістю в очах упродовж усього 1917 року практично затьмарювала Махна. Подвиги Никифорової набули розголосу по всій Україні, їхні біографії були дещо схожі. Маруся входила до партії анархістів з 1903 року. У 1908 році за вбивство урядника була засуджена на 20 років каторги, однак зуміла втекти й емігрувала до Парижа, де пробула аж до повалення самодержавства в Росії. Повернувшись на батьківщину майже водночас із Махном, розпочала в Олександрівську активну діяльність, створила революційний загін. Никифорова стала фактично повновладною господаркою у Єлисаветградському та Олександрівському повітах. Тому, хто не виконував її наказів, загрожувала смертна кара; місцеві органи, які ігнорували її вказівки, негайно розганялися. Так був страчений голова Єлисаветградської Ради. Офіцерів, буржуїв та поміщиків вона розстрілювала власноручно. За розпорядженням Никифорової на поміщиків накладалася велика контрибуція, а її загін регулярно проводив реквізиції продовольства і грошей як у державних установ та організацій, так і у населення. Никифорова постійно повторювала одну й ту ж фразу: "Робітники та селяни повинні якнайшвидше взяти в свої руки все, що ними було створено впродовж багатьох століть, і розпоряджатися ним у своїх інтересах". У 1917 році власті спробували вгамувати Марусю Никифорову, і затятий ворог Махна - уповноважений Тимчасового уряду в Олександрівському повіті Махно навіть заарештував настирну анархістку. Проте революційні загони, в тому числі й "чорна гвардія" Махна, прийшли їй на допомогу, і вона була звільнена.