Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

Внаслідок операції Махно залишився без однієї легені. Однак він не втрачав надії вирватися на свободу. З нетерпінням чекав відзначення 300-річчя династії Романових, сподіваючись на амністію. І дійсно - у лютому 1913 року з цього приводу відбулися пишні торжества з оголошенням маніфесту про помилування ув'язнених. Та Махна ця милість не торкнулася. Коли він дізнався про це, то у відчаї ледь не скінчив життя самогубством.

Першу світову війну, на відміну від багатьох інших арештантів, Махно зустрів без ентузіазму, розуміючи, що воювати доведеться мільйонам селян, у тому числі його братам, яких він любив. Ще під час російсько-японської війни брат Савка потрапив у Маньчжурії у полон. На все життя вкарбувались в пам'ять Нестора ті нескінченні місяці, коли вся родина з нетерпінням чекала повернення додому старшого брата…

Тюремні власті дозволяли державним злочинцям раз у місяць надсилати листи близьким. Махно ніколи цієї можливості не пропускав і регулярно писав у Гуляйполе, переважно матері та коханій дівчині. Лише один раз - 10 серпня 1914 року він звернувся до тюремного начальства з проханням написати листа поза чергою, щоб попрощатися із старшим братом Омельком, мобілізованим на війну.

З Гуляйполя листи приходили рідко, здебільшого на великі релігійні свята. Починалися вони довгим переліком привітань від численних рідних, близьких та сусідів, а закінчувалися побажаннями "звернутися до Ісуса Христа, який врятує і захистить від усяких бід". З сімейного листування Махно дізнавався про маленькі радощі рідних упереміж з тривогами. Дуже ображався, коли вістей з рідного села не було довго. "Так чекаю я від Вас і Насті, - писав він матері, - тієї вісточки, яка мені скаже, що Ви обидві живі-здорові, що у Вас, мамо, є сподівання на здорове життя і на щастя побачити мене біля себе, а у Насті - надія на її щасливе юне життя, спізнання свого покликання і також бачитися зі мною. Я лише тільки від одних спогадів приходжу в несказане захоплення…"

Але таке "захоплення" наступало рідко, частіше Махно перебував у пригніченому стані, інколи навіть у душевному розладі, коли його відвідували думки про самогубство. Щоб відігнати їх, Нестор починав грюкати у двері. Нерідко після цього він опинявся у карцері. У арештантській картці проти графи "поведінка" незмінне красувався один і той же запис - "погана".

Хто знає, чим би скінчилося перебування за товстими мурами Бутирки одного з тисяч бунтарів, зісланих царськими властями на каторгу, якби не Лютнева революція. Повалення самодержавства, не дивлячись на інформацію, що проникала у тюремні каземати, усе ж таки стало для Махна несподіванкою і буквально приголомшило. Зі сльозами на очах він радів давно очікуваній волі, твердячи, що якби доля свого часу відвернулася від нього, то на його безіменній могилі давно б виросла трава заввишки з нього самого.

У ніч з першого на друге березня якісь офіцери і робітники з пов'язками на рукавах і маленькими червоними прапорцями на багнетах порушили гнітючу тишу Бутирки. Під їх наглядом тюремники відчиняли камери, робили перекличку, видавали якісь папірці з печаткою і відпускали каторжників на всі чотири сторони. Махно став у чергу до довгов'язого робітника, котрий перепилював заіржавілі кайдани і кидав їх убік. Хто бажав залишити собі на пам'ять, могли це вільно зробити.

Група в'язнів Бутирської тюрми, визволених після Лютневої революції 2 березня 1917 р. У першому ряду зліва - Н. І. Махно.

Десь о 3 ночі Нестор був готовий, але вирішив востаннє переночувати в Бутирці і вже вранці визначити, що робити далі. У кишені лежала адреса лефортовської анархістської організації, куди він мав намір вирушити. Від збудження і відчуття так давно очікуваної волі довго не міг заснути. Марилися Гуляйполе, рідні, нове вільне життя…

Вийшовши наступного ранку за тюремні ворота, Махно загубився в людському вирі. Ось коли він зрозумів правоту цезаревих слів: краще бути першим у провінції, ніж другим у столиці. Кілька тижнів працював ніби у футуристському театрі - у лефортовській анархістській організації. На численних мітингах намагався перекричати інших ораторів, доводив, що щастя в безвладді, говорив з запалом і люттю, але кожного разу його хтось роздратовано уривав, і він йшов з трибуни, понуривши голову, під свист і глузування натовпу. Махно виїхав на батьківщину.