Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

- Як так? Ви цього не визнаєте?

- Була й революційність, і мужність, але не такі значні. Всі вони формувалися поспіхом, не пo-партизанському й не пo-фронтовому. Вони діяли поблизу залізничних колій, десь за десять-п'ятнадцять верст од залізниць, а між ними залишався вільний простір: або для контрреволюції, або для революції. Тільки з наближенням до вузлових станцій чи в містах і селах червоногвардійці кидались в атаки. Але загони часто навіть не встигали випустити своє звернення до населення всього району, бо тут же контрнаступ - і вони тікають уздовж залізниці.

- Що ж роблять революційні пропагандисти?

- Не треба захоплюватися ними. Вони безпорадні. Там більше ворожої агітації…

Свердлов, позираючи то на мене, то на Леніна, з неприхованим захватом усміхався. Ленін же, переплівши пальці своїх рук і схиливши голову, щось думав. Потім випростався і сказав мені:

- За всім, що ви зараз переді мною висвітлили, доводиться пожалкувати… - А далі, повернувши голову до Свердлова: - Реорганізувавши червоногвардійські загони в Червону Армію, ми підемо правильним шляхом, до остаточної перемоги пролетаріату над буржуазією.

- Так, так, - швидко проказав Свердлов.

Потім Ленін спитав:

- Що ви думаєте робити в Москві?

Я відповів, що затримався ненадовго; за ухвалою нашої повстанської конференції в Таганрозі, я маю в перших числах липня бути на Україні.

- Нелегально?

- Авжеж.

Ленін, звертаючись до Свердлова:

- Анархісти завжди самовіддані, вони готові на будь-які пожертви, але це - короткозорі фанатики й прогавлюють сучасне задля далекого майбутнього, - й тут же просить не брати це на свій рахунок. - Вас, товаришу, я вважаю за людину реальності й кипучої злоби дня. Коли б таких анархістів-комуністів була б хоча третина в Росії, то ми, комуністи, згодні йти з ними на певних умовах і спільно працювати на користь вільної організації виробників.

Я особисто починаю благоговіти перед ним і глибоко в душі соромитися себе. Тим часом випалив:

- Всі анархісти-комуністи дорожать революцією та її здобутками, а це свідчення того, що вони з цього боку такі ж, як і ви.

- Ну, ви цього нам не кажіть! - сказав, сміючись Ленін. - Ми знаємо анархістів не згірш од вас. Більшість із них, коли ані стільки, то в кожному разі дуже мало думають про сучасне, а воно таке серйозне, що не думати про нього й не визначити свого позитивного ставлення стосовно сучасного - це більш, аніж ганьба… більшість анархістів думає й пише про майбутнє, не збагнувши сучасного; це й розмежовує нас, комуністів, і їх.

З останньою фразою Ленін підвівся з крісла і, пройшовшись сюди-туди в кабінеті, додав:

- Так, так, анархісти дужі думками про майбутнє, а в сучасному ж вони без грунту, жалюгідні саме через те, що вони, завдяки своїй беззмістовній фанатичності, реально не мають із майбутнім зв'язку…

Свердлов усміхнувся і сказав мені:

- Ви заперечити не можете. Зауваження Володимира Ілліча правильні.

- А хіба анархісти коли усвідомлювали свою безпідставність у житті "сучасного"? Вони ніколи й не думали про це, - підхопив Ленін.

На все це я відповів Леніну й Свердлову, що я - напівписьменний селянин і з приводу такого заплутаного твердження про анархістів сперечатися не можу. Але скажу Вам, товаришу Ленін, думка про те, що, мовляв, анархісти не розуміють "сучасного", реально не мають із ним зв'язку і т. п., докорінно помилкова. Анархісти-комуністи на Україні - півдні Росії дали надзвичайно багато доказів щодо того, що вони цілком пов'язані з сучасністю. Адже командири загонів Мокроусов, Марія Никифорова, Чередник, Гарін, Черняк, Луньов та багато інших - це ж анархісти-комуністи. Ми всією плоттю занурилися в "сучасне", працюємо в ньому і саме в ньому шукаємо наближення нас до майбутнього, про яке так ми думаємо і думаємо серйозно.

В цю мить я глянув на Свердлова. Він зашарівся, але усміхнувся до мене.

Ленін же розкинув руками:

- Але можливо, що я помиляюсь. Помилятися властиво кожній людині, особливо за таких обставин, у яких ми опинилися зараз, - стверджував Ленін, розводячи руки. І тут же, побачивши, що я трохи занервував, намагався по-батьківськи заспокоїти мене, переводячи розмову на іншу тему.

Але моя кепська вдача не дала мені змоги далі вести розмову з Леніним. Я відчув себе ніби скривдженим. У мене щось усередині мовби обірвалось, і стало тяжко на душі.

Ленін помітив ці зміни. Він раптом, несподівано для мене, вдруге спитав:

- Отже, ви хочете перебратися на свою Україну?