Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Саме Жокур написав для шостого тому «Енциклопедії» коротку статтю про європейський континент, ще перед тим, (280) як узявся до статтей про Угорщину, Польщу, Росію і Татарію. Він географічно не визначив східного кордону континенту. Хоча Європа була «найменшою з чотирьох частин світу», вона вважалася найважливішою «завдяки своїй комерції, мореплавству, родючим землям, просвіченості й працьовитості своїх народів, знанню мистецтв, наук і професій, і передовсім завдяки християнству» 130. У наступних статтях Жокур писав про народи і країни Європи, які, за його критеріями, не досягли відповідного рівня цивілізації, а тому для цих народів перераховані чесноти Європи мали бути радше поштовхом до розвитку, ніж предметом самозамилування. Хоча всі ці географічні статті написав Жокур, поглиблюючи тематику Європи в «Енциклопедії», проте автором статті про географію в сьомому томі була інша людина — Робер-де-Воґонді, який разом із батьком видавав «Atlas Universel», член Нансійської академії Станіслава Лещинського. В цій статті згадувався Бошкович та його карта папських земель. Також там розповідалося про Петра Великого, котрий приніс у Росію «науки», зокрема й картографію. Згадувався Жозеф Деліль, який прибув до Росії скласти її атлас. «Початок нашого століття, — заявив Робер, цілком у дусі «Енциклопедії», — має вважатися епохою загального відновлення географії у Франції і відтак в усіх інших європейських землях, яким Франція, здається, подала приклад» 131. У XVIII столітті географія була одним із засобів панування: вона встановлювала ієрархію між Францією й іншими європейськими країнами та рештою світу. Як в атласі, так і в «Енциклопедії» географія встановлювала межі Східної Європи та укладала її карту в свідомості Просвітництва.

«Вашій Величності доводиться керувати військами, — писав Вольтер Катерині у 1770 році, — у Волощині, Польщі, Бесарабії, Грузії, і при цьому Ви ще знаходите час писати мені». Щоправда, війна не перешкоджала їхньому листуванню, навіть навпаки, саме під час першої тривалої війни Катерини проти Туреччини та Польщі, у 1768–1774 роках, вони листувалися з такою частотою, якої не бувало у мирний час. В основі зовнішньої політики Катерини лежали амбітні плани завоювання Польщі й Туреччини і панування над ними; поступово північно-східний та південно-східний квадранти Європи зливались у єдиний простір Східної Європи, що відбивалось як на військових картах генералів і державних мужів, так і в свідомості просвіченої громадськості. У тогочасних листах Вольтер пропонував Катерині свої філософські міркування про її воєнні походи; Волощині, Польщі, Бесарабії та Грузії там було відведено роль будівельних блоків для нової європейської географії. «Уява п. д’Аламбера та моя, — писав Вольтер Катерині у тому ж 1770 році, натякаючи на колективну свідомість Просвітництва, — летить до Дарданеллів та Дунаю, до Чорного моря, до Бендер, до Криму та, особливо, до Санкт-Петербурґа» 1. Це ментальне картографування Східної Європи було продуктом уяви, і створювалося воно саме завдяки епістолярному жанрові, адже Вольтер міг залишатися вдома у Фернеї в Швейцарії, тоді як його власні слова на крилах пролітали над Європою (284) до Санкт-Петербурґа. Якщо воєнні кампанії об’єднували територію Східної Європи від Санкт-Петербурґа до Дарданеллів, то поштові шляхи підкреслювали одночасно і географічну віддаленість, й інтелектуальну досяжність цих країв, прибравши вигляду адреси на конверті, надісланому на схід. Коли у 1758 році з’явилася мапа «Поштові дороги Європи», Росії на ній ще не було, а шлях з Відня зникав десь на східних околицях Варшави 2. У 1770 році Вольтер міг легко листуватись із Катериною, але цей поштовий зв’язок не лише поєднував двох кореспондентів, а й підкреслював ту величезну відстань, яка їх розділяла.

Вольтерові було аж ніяк не вперше вирушати в уявну подорож до Східної Європи, він уже побував тут разом з Карлом XII, який, до речі, під час гостювання у татар отаборився саме в Бендерах. Пишучи свої листи до Катерини, Вольтер відчував легке дежа вю, коли заново відкривав сліди та місця, які вперше дослідив 40 років тому, пишучи про Карла XII. Але якщо у «Карлі XII» Вольтер-історик мусив ховатися за спину свого героя, аби описи країн та народів виглядали автентично, то епістолярна форма давала Вольтеровій уяві цілковиту свободу. І Вольтер, і Катерина частково оприлюднювали своє приватне листування, а після смерті Вольтера у 1778 році Бомарше підготував окремі листи до друку. Відтак вони зробили свій унесок до загального витворення Просвітництвом Східної Європи.