Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

У другій половині XIX ст. згідно з Гобсбаумом, урбанізація, масові міграції і нові «расові» теорії надали діяльності інтелектуалів-романтиків нового політичного значення й масову підтримку з боку «менш повноцінних класів». Це вело до моди на етнічний або лінгвістичний (або етнолінгвістичний) націоналізм, такий невідповідний глобальній епосі масштабних економік і політичних утворень, але який продовжує запалювати людську уяву чи радше відповідати на страхи і слабкості людей. Старий демократичний політичний націоналізм, виконавши свою історичну роботу і йдучи своїм ходом, був витіснений напливом пізніших етнолінгвістичних націоналізмів, які були не більше, ніж реакційні або спантеличені відповіді на швидкість глобальних змін. Але й вони невдовзі послабшають і поступляться перед неминучим масштабним політико-економічними ходом світової історії.

Нині цей різновид оптимістичного матеріалістичного еволюціонізму не обмежується марксистами. Він надихає ліберальних критиків націоналізму від Карра і Кона до Смелзера і Брюлі. По суті, всі ці критики визнають чинну реальність і історичну роль великої національної держави, але намагаються деполітизувати її, зробити її безпечною, перетворюючи націю на суто культурний або фольклорний феномен, позбавлений будь-якої політичної важливості, в інтересах більшої частини людства або людства загалом [17] Carr (1945); Kohn (1967); Smelser (1968); пор. також Deutsch (1966); Breuilly (1982). Цим та іншим аналітикам, попри теоретичні й дисциплінарні відмінності, властивий ліберальний еволюціонізм. .

Один зі способів досягнути такої деполітизації — відокремити культурний рівень нації від політичного рівня держави чи, краще, від регіональних економічних зв’язків держав. Лише останнє має «реальне» соціальне й політичне значення у розвитку світового порядку, позаяк «нація-держава» більше не може стримувати у своїх кордонах територіальний ринок і масову, громадську культуру. Втративши обидві ці громадські функції, нація опускається до рівня «етнічності» й «культури» або «фольклору», стаючи суто романтичним додатком до минувшини, який знаходить відгук у романтизованій культурній виразності деяких наукових підходів. Вона втрачає всі свої колишні політичні виміри [18] Див.: Nairn (1977, ch. 5) про різницю між об’єктивною матеріальною реальністю і романтичним суб’єктивізмом; про культурні підходи вчених див.: Meadwell (1989). .

Другий спосіб деполітизувати націю — демілітаризувати її. Нація, відповідна якійсь державі чи ні, більше не є ефективним дієвцем на міжнародній арені, бо в сучасному світі вона екзистенційно пов’язана з сусідами чи регіональним військовим блоком і реально не може мати незалежної оборонної чи зовнішньої політики. Нація-держава більше не вільна провадити зовнішні відносини як їй заманеться; вона обмежена не лише загальними міжнародними нормами, такими як норми Статуту ООН, а й специфічними регіональними договорами й союзами, в які волею-неволею втягується. Із утратою військових гарантій національний суверенітет великою мірою обмежується, якщо не зникає взагалі.

По-третє, нація може бути «нормалізована», а її націоналізм ритуалізовано. Через Організацію Об’єднаних Націй, за допомогою міжнародних форумів і конференцій, багатосторонніх договорів, організацій тощо національні сподівання кожної нації легітимізуються і в такий спосіб контролюються. Вони стають частиною світової системи зобов’язань і міжнародного інституційного порядку. Отже, ікла націоналізму вирвані, а м’яка й здорова національна ідентичність або патріотизм зі стандартною символікою прапорів, гімнів і церемоніальних парадів стає найбільшою крайністю. Із взаємовизнанням націями одна одної націоналізм утратив свою політичну силу і зійшов до символічного рівня, мирних економічних, мистецьких і спортивних змагань.

Спільне між цими способами — ідея вилучити націю з політичної сфери і повернути її у сферу культури й громадянського суспільства, з якої вона виникла, — неначе злого духа повертають у казковий глечик. На жаль, така ідея виказує серйозне нерозуміння природи націоналізму. Вона припускає, що культурний націоналізм і політичний націоналізм не просто окремі явища, а що вони не пов’язані один із одним. Проте в цьому криється недобачання засадничого елементу могутності націоналізму, його хамелеонової здатності змінюватися відповідно до сприйняття і потреб різних спільнот і конкурентних верств, груп та особистостей у цих спільнотах. Це також серйозне нерозуміння зв’язку між культурою й політикою в націоналізмі. Націоналізм не можна звести до універсального принципу, що культурну одиницю треба зробити конгруентною з політичною одиницею. Це означає не просто пройти повз багато інших дієвих націоналістичних принципів, а ще й не збагнути той факт, що розвиток будь-якого націоналізму залежить від тісного поєднання, а то й гармонії культурного й морального оновлення спільноти з політичною мобілізацією і самовизначенням її членів. Тому-то ідея, що націоналізм можна «повернути» в якусь сферу, навіть у сферу культури, і наївна, і засадничо хибна. Це означає ліквідувати ходову пружину націоналізму — ідеал відродження спільноти в будь-якій і кожній сфері людського життя — й замінити «чистою формою» територіальної нації її емоційний вміст — у дусі іншої порожньої стратегії, «національної за формою, соціалістичної за змістом…» [19] Про цей принцип див.: Геллнер Е. Нації і націоналізм. — К.: Таксон, 2003. — Розд. 1; критику такого одновимірного тлумачення націоналізму див. у: Orridge (1981) та Hutchinson (1987). .