Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Жоден із цих поглядів, на мою думку, не вичерпує складності ситуації. Вони мають спільну ваду, адже всі ведуть до парадоксу глобальної взаємозалежності й пошесті націоналізму. Перш ніж розглядати нації і націоналізми як пережитки ранішої завершеної епохи або як неминучі результати глобальної модернізації й пізнього капіталізму чи як віковічний і природний атрибут людської історії й суспільства, ми радше маємо простежити їх аж до їхніх засадничих етнічних і територіальних контекстів. Ми маємо помістити нації й націоналізми на важливому історичному перетині культурних уз і політичних спільнот, адже вони впливали і на них впливали адміністративна централізація, економічна трансформація, масові комунікації і занепад традицій — все, що ми пов’язуємо з модерністю. Слід залучити ширші часові рамки й етнічне підґрунтя, якщо ми хочемо зрозуміти повсюдну привабливість і тривкість впливу національних ідеалів у часи, коли інші сили, здавалося б, віщують і пришвидшують минущість націоналізму.

Отже, я почну з розгляду підходів тих, хто вважає, що глобалізація і глобальна культура переступають межі націй, зокрема з обмеженості їхнього аналізу етнічності й націоналізму. Відтак перейду до розгляду переваг і хиб модерністських аргументів, наводячи деякі емпіричні контр-приклади. Нарешті, розглянемо перенніалістський погляд як важливий, але неспроможний. Я покажу, що кожен із цих поглядів наголошує якісь важливі аспекти поточних тенденцій, але всі вони обмежені. «Глобальнокультурний» підхід суперечить фактам і не схоплює суті поширення етнічних націоналізмів. Модерністський підхід реалістичніший і добре обґрунтований, але йому також бракує історичної глибини й конкретності. Перенніалістський підхід, з іншого боку, пояснює мало, хоча й звертає увагу на потребу ширших історичних рамок.

Такі рамки складають основу для альтернативного підходу, який, віриться, буде повніший і переконливіший, ніж інші. З цього погляду, корінь проблеми ми бачимо у взаємовпливі «шарів» соціального й історичного досвіду, а витоки національних явищ бачаться в етнічному й територіальному символізмі та способах організації. Цей погляд, отже, черпає з широкого розмаїття історичних прикладів людських об’єднань та ідентичностей, щоб висвітлити засадничі проблеми емоційної сили й соціального впливу націоналізму, які досі спантеличують тих, хто береться до цієї галузі досліджень. Це також дозволить нам дати раду парадоксу фрагментації в глобалізовану епоху з глибшої соціоісторичної позиції.

Лише збагнувши силу націоналізму і тривку привабливість національної ідентичності через їхню закоріненість у домодерному етнічному символізмі та способах організації, є шанс зрозуміти відновлення етнічного націоналізму в час, коли «об’єктивні» умови мали зробити його застарілим. Без такого розуміння нам залишиться спантеличено спостерігати несподівані політичні драми у світі суперечливих тенденцій і взаємоворожих сил.

У своєму дослідженні еволюції націоналізму, головно європейського, Ерик Гобсбаум говорить, що феномен націоналістичної, або етнічної, політики кінця XX ст. «функціонально відмінний від «націоналізму» і «націй» XIX і поч. XX ст. Це вже не головний напрямок історичного розвитку» [9] Hobsbawm (1990, 163). Апогей націоналізму, вважає Гобсбаум, настав на початку XX ст, що підважує періодизаторський історичний погляд разом із поглядами на націоналізм раніших істориків. Про це див.: Snyder (1954). .

Основним змістом історичного розвитку, твердить він, були розбудова націй навколо національних держав й індустріальних економік XIX ст. та антиколоніальні рухи за національне визволення і звільнення в середині XX ст., а не етнічні й лінгвістичні націоналізми, які виникли в другій половині XIX ст. і продовжують ширитися сьогодні. Націєрозбудовні та національно-визвольні рухи були «типово уніфікаційними, а також емансипаційними», тимчасом як типові націоналізми кінця XX ст. «засадничо негативні чи радше роз’єднувальні. Звідси й наголошування на «етнічності» і мовних відмінностях, інколи поєднуваних із релігією».

Так само як і класичний марксизм, Гобсбаум уважає, що ці рухи мають зв’язки з попередніми «рухами малих народів, спрямованими проти Габсбурзької, царської й Османської імперій». Але в іншому сенсі вони навпаки — відкидання модерних способів політичної організації, яке виростає із реакції слабких і наляканих, спроб звести барикади, щоб контролювати сили модерного світу, подібних у цьому відношенні радше до ремствувань празьких німців, затиснутих у кут чеською імміграцією, ніж до ремствувань чехів, які наступали [10] Там само. — С. 164. Це узгоджується із класичними марксистськими нападками на рухи малих східноєвропейських народів; див.: Cummins (1980). .