Василь Кук: Генерал-хорунжий Роман Шухевич: Головний Командир Української Повстанської Армії

Через день або два до села приїхали москалі. Було ще рано. Я пішла збирати корові траву. Дивлюся, коло нас повна машина москалів. Поставили щось таке на триніжках (кулемет). Заходжу до хати й кажу: “Тату, коло нас повно москалів. Певно, до нас”. Я говорю, а вони вже в хаті. Тато тільки встали з ліжка, ще в калісонах. То раненько було. Зразу пристали до тата. Обзивали “бандьорою”, били тата по ногах маґільницею. Стали шукати. Все перерили. Попороли подушки, подерли перини. Забрали всі наші речі, що колись тато мали в магазині ще за німців. Я хотіла взяти собі з тих речей коралі, але москаль вдарив мене по писку, я розплакалась і вже більше нічого не рухала з тих речей, що вони позабирали. Зразу нас тримали в хаті. У хаті були тільки я і тато. Мама з меншим хлопцем ночувала в цьотки і в хаті її тоді не було.

Посадили нас на машину, повкидали на неї всі наші речі й завезли зразу на подвір’я Ґоляшихи, де стояв їх штаб, а потім до Козови. Мене не били, я ще була дитина, а тата били і в Бишках, і в Козовій. Питали, де ми тримали “бандьору”. Ми вже раніше домовились, як нам на слідстві говорити, й того тримались. Ми казали, що того чоловіка, що вискочив з нашого стриху, ми не знаємо, ніколи його не виділи, що він до нашої хати зайшов випадково. Що жодної криївки у нас нема й ніколи не було, бо коли б була, то він до неї сховався б. Що ж до старої криївки, що була в підвалі (вона була розмаскована), то тато пояснив, що її він викопав за німців і ховав тут продукти та різні хатні речі від німців і польських банд, які грабували тоді мирних людей. Дві неділі тримали нас у Козові, а потім звільнили, і ми прийшли додому.

Згодом приходили хлопці (слідчі з СБ від “Михайла”) і докладно розпитували всіх нас, як це сталось. Гринька також допитували. (СБ прийшло до висновку, що стрибки в хату зайшли випадково, бо коли б знали, що там хтось ховається, були б обережніші.) У селі заложили колгосп. Ніхто не хотів бути головою. Тоді на голову призначили нашого тата. Совєти думали, що тата за це вб’ють, але тата не вбили. У 1949 році мені вже було 18, і я вийшла заміж за Стасюка Михайла. Він з 1930 року, на один рік старший за мене. Тато його, Йосиф Іванович, з Бишок, а його мама, Анна Михайлівна, з Потока. Восени 1949 року тата з колгоспу вигнали, сказали: йди суши сухарі на дорогу. А весною 1950-го приїхали нас вивозити. Вночі з Бережан забрали Володька (він там вчився). До нас приїхали рано. Євген вже пігнав пасти, то його з лісу забрали. Усіх нас відвезли до Козови, а звідти завезли до Бережан. Тоді то був великий вивіз, багато людей вивозили. З Бишок вивозили тільки Лихолатів, а мій чоловік Стасюк, то його не чіпали. Але він не хотів без мене й усіх нас залишатись у селі, тому поїхав з нами. У Бережанах стали знову перевіряти списки. Чоловік мій каже, що він Стасюк, і показує на мене: “А це моя жінка, також Стасюк”. Так нас відпустили, бо в списках на вивіз Стасюків не було.

Під вечір ми прийшли додому. А тут повна руїна. Люди все, що в хаті було, позабирали. Думали, що вже ніхто не повернеться. Лишилось лише відро неперебраних бараболь. Дуже важко було жити. (І, згадавши ті страшні часи, Софія Олексіївна заплакала. — В. К. ). У 1951 році родилася в нас дочка Галя. А потім нас із хати вигнали, а хату забрала сільрада. Не було де жити, й ми поїхали в Томську область до батьків. Чоловіка ще й в армію забрали. Служив у 1951–1954 роках у Ленінградській області, в Естонії. Сам він добрий будівельний майстер. Так мучились, доки не сконав Сталін. Стала відлига. Проголосили амністію. Із заслання почали вертатись. Найперше вернувся до Бережан брат Володько, прописався. Потім до сина вже приїхали тато й мама в 1961 році. Вони вже давно померли й похоронені на місцевому цвинтарі. Ми в Криму ще трохи жили. Там всі нас “бандьорами” обзивали, всякі капості робили. До Бережан вернулись ми щойно в 1969 році. Тут брат допоміг нам якось прописатись, своїми руками помаленьку збудували хатину, обставили її, чим могли, та й господарюємо. Ми пенсіонери, живемо з нашою середущою дочкою, виховуємо своїх маленьких внуків”.

Як Лихолати-Стасюки відбудовували своє зруйноване родинне гніздо — це повна горя і печалі довга історія, яку потрібно описувати окремо. їхня мужня поведінка у найнебезпечніших життєвих обставинах гідна пошани й найвищої похвали. Це справжні патріоти!

Батько — Бусел Григорій Іванович (1870–1947), підпрапорщик кавалерії російської армії, на військовій службі в м. Митава біля Риги в Латвії. Мати — Євфимія Бусел-Преварська (1870–1945). Їхні діти: Михайло, Марія, Олександр і Яків.