Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Зрозуміло, що М. Грушевський тут відзначає тільки історичні особливості, які сприяли формуванню однакових прагнень різних верств українського суспільства в національній сфері. Однак вчений і політик зовсім не констатує відсутності у трудящих бажання і готовності боротись за свої соціальні інтереси.

Навпаки, в основі запропонованої Головою Центральної Ради концепції революції лежала ідея народоправства, реалізація якої була немислима без кардинальних соціальних змін у суспільстві. І саме ці соціальні зміни, запровадження в життя справжнього, всеохоплюючого демократизму тільки й могли бути найвірнішим гарантом реалізації національних, національно-державних прагнень українців.

Ф. Турченко та Г. Кривоший навіть не помічають суперечності, коли, усупереч власним висновкам, тут же пояснюють, що основною причиною «затягування» в досягненні «політичного суверенітету України» стало те, що керівництву Центральної Ради «не вистачило рішучості очолити соціально-економічні перетворення». Даремно покладаючись на Тимчасовий уряд, який свідомо зволікав з розв’язанням будь-яких проблем, український провід став заручником чужої волі, зрадив власній концепції, стратегії руху. «Ця обставина істотно вплинула на перебіг Української революції, навіть сприяючи посиленню соціальної напруженості в суспільстві, переходу конфліктів у неконтрольовано-стихійну сферу, ведучи до наростання суперечностей між самими українцями» 95 , — змушені визнавати під натиском незаперечних фактів Ф. Турченко і Г. Кривоший. І доводиться лише гадати, які причини зумовлюють безплідний пошук ними варіантів спростування очевидних істин. Можливо, в основі хибної позиції лежить елементарна нездатність пройнятись духом революційної епохи, зрозуміти її феноменальність, невідповідність холодній логіці, сьогоднішньому розрахунку. Адже один із загальновизнаних уроків Української революції полягає в тому, що її провідники не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись з декларуванням її головних компонентів, програвали в часі іншим силам.

Не в змозі ігнорувати самоочевидне, запорізькі історики продовжують відтворювати причинно-наслідковий зв’язок політики і невдач Центральної Ради, особливо наполягаючи на тому, що соціалістичне керівництво Української революції штучно звузило соціальну базу руху, «відмовившись від співпраці з ліберальними і консервативними елементами суспільства» — поміщицтвом, буржуазією, іншими заможними верствами. Ф. Турченко і Г. Кривоший висувають персональні претензії до М. Грушевського, який на початках революції чимало говорив про «безкласовість», «безбуржуазність» української нації, однак у наступному дедалі більше закликав до «необхідності боротьби з власною буржуазією і панством, витіснення їх на периферію політичного життя» 96 .

Однак переважна більшість нації, як це визнають і автори статті, брала участь у революції, нетерпляче домагаючись соціальних змін, що не могло не враховуватись лідерами Центральної Ради, яка взяла на себе місію виразника народних інтересів. В результаті «неприхований політичний тиск штовхав українську буржуазію і поміщиків (як і територіальні групи підприємців і землевласників) до опозиції Центральній Раді і навіть до вступу в загальноросійські підприємницькі і поміщицькі організації в Україні («Союзы земельних собственников», «Союзы фабрикантов и заводчиков», галузеві об’єднання підприємців), які байдуже, а то й вороже ставилися до національно-визвольної боротьби українського народу» 97 . Констатація недалека від істини. Дивне ж те, що у об’єктивних процесах, виявляється, винен той же М. Грушевський, його оточення. «Таким чином, — прямо продовжують свої міркування Ф. Турченко і Г. Кривоший, — інтереси імущих верств українського суспільства штучно (?! — В. С. ) фокусувалися на соціально-економічних питаннях, а національно-державні мотиви діяльності відступали на другий план» 98 .

Тобто, суб’єктивному чиннику (проводу Української революції) приписується роль, якої він не міг виконувати — свавільно управляти об’єктивними суспільними процесами. І, здається, ті, хто взявся провести читачів складними лабіринтами революційних хитросплетінь і вивести їх із «глухих кутів» нерозуміння, убезпечити від «рецидивів класово-партійного підходу», самі «заплуталися у трьох соснах». Тому й змушені вдаватися до демагогічних прийомів. «Якщо в умовах соціальної революції компроміс між класами з різними економічними інтересами є виключенням з правила, то в умовах революції національної, навіть якщо вона має демократичний характер, такий компроміс є правилом, запорукою успішного розвитку національного прогресу» 99 , — твердо заявляють Ф. Турченко і Г. Кривоший.