Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Однак, варто пам’ятати, що Росія у своїй абсолютній більшості складалася з національних регіонів. А лютий 1917 р. поклав початок демократичній децентралізації романівської «тюрми народів». Українська революція стала органічною складовою цього об’єктивного процесу. Автономістсько-федералістський курс Центральної Ради враховував політичні реалії й передбачав переустрій держави (тієї ж таки Росії) на демократичних засадах зі збереженням її цілісності, що мало надважливе значення в умовах імперіалістичної війни, коли Україна перетворилася на один із головних об’єктів чужоземних зазіхань. Варто пам’ятати, що подібні до позицій Центральної Ради погляди сповідували і лідери більшості національних окраїн (регіонів) колишньої імперії. В результаті це дозволяло надійно просувати справу державотворення — виборювати автономію явочним шляхом.

Що ж до самостійництва, то при всій повазі до його речників, не можна сказати, щоб вони запропонували нації скільки-небудь переконливі гарантії утримання незалежної державності, якби така була проголошена. Це не могло не усвідомлюватись як відповідальними політиками, так і широким загалом, який не поспішав висловити своєї прихильності, ще більше — бажання конкретними діями підтримати абстрактно дуже привабливі (і безумовно — історично справедливі) гасла самостійників.

Можливо, сказаним можна було б і обмежитись. Однак, запорізькі автори, швидше за все, відчуваючи хисткість своєї позиції, прагнуть підкріпити її елементами, важливими для історика. Вони намагаються довести, що самостійницька течія була вже досить потужною у 1917 р. Крім Української Народної партії М. Міхновського називаються ще Братство самостійників, Союз української державності, групи членів в УПСР, УСДРП, УПСФ. Сюди ж зараховується й Українська хліборобсько-демократична партія, котра тільки-но зачиналася влітку 1917 р., й Українська партія самостійників-соціалістів, утворена в грудні 1917 р.

Жодних даних про чисельність хоча б однієї з організацій не наводиться. Це не дивно — їх просто не існує. Впродовж року згадується хіба що кілька прізвищ, які інколи збуджували настрої запальними виступами із радикальними заявами. Це також відомо, не один раз описувалося в літературі. Однак, при бажанні, виявляється, можна робити й значно далекосяжніші висновки, свідомо перебільшуючи ступінь впливу самостійників. «Їх голос звучав сильно, — майже патетично заявляють Ф. Турченко і Г. Кривоший, — інколи навіть досить різко і багатьом не подобався (! — В. С. )… Твердження, що самостійників було мало і їх заклики не зустрічали підтримки в народі… відверто упереджене і не аргументоване» 104 .

Як водиться, далі починається аргументація протилежного. Першим фактом наводиться враження кореспондента «Киевской мысли» від Першого всеукраїнського військового з’їзду, в настроях якого «помітний піднесений націоналістичний підйом з перевагою радикальних націоналістичних тенденцій» 105 . Що з’їзд був скликаний з ініціативи Українського військового клубу на чолі з М. Міхновським і мав у складі делегатів прихильників самостійництва — безперечно. Цього не можна було не «помітити». Що ж до «переваги радикальних націоналістичних тенденцій», то такими для ліберальної (хтось ладен сьогодні іменувати її правосоціалістичною), великодержавної «Киевской мысли» були будь-які національні вимоги взагалі, в тому числі й автономістсько-федералістські гасла Центральної Ради, що й засвідчує знайомство з публікаціями друкованого органа впродовж року. На цей момент звертає увагу багато об’єктивних дослідників. А першим відзначив очевидні деформації в оцінці солдатських настроїв безпосередньо на І Всеукраїнському військовому з’їзді, ніби-то пройнятих «шовінізмом», В. Винниченко. Він доволі делікатно сказав, що газета пише «нестримано, несовісно» 106 .

Другим фактом називається вибух емоцій на Першому українському селянському з’їзді після виступу самостійника О. Степаненка. Ось тільки з наведеного витягу з праці Б. Мартоса неясно, чому зчинився «страшний рев», «крик», «галас» — від підтримки самостійницьких гасел всупереч автономістській позиції президії з’їзду на чолі з В. Винниченком, чи від обурення, викликаного іншими причинами. Справа в тому, що О. Степаненко виступав у процесі обговорення звіту делегації Центральної Ради до Петрограду, якій було відмовлено у національних домаганнях (їх сутність — широка національно-територіальна автономія у федеративній демократичній республіці Росія). І саме остання обставина викликала відповідний настрій. Що ж до картини в цілому, то «панівними темами у промовах стала критика діяльності уряду та вимоги самочинного проголошення автономії…Ідея самостійності підтримки з’їзду практично не знайшла» 107 .