Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

У дослідженні революційної доби в Україні 1919 рік займає особливе місце. Це рік найжорстокіших, наймасштабніших воєнних зіткнень, які покрили усі регіони, безжалісно краяли українські землі, принесли народу страшні випробування й незчисленні жертви.

Це рік дальшого поглиблення соціального розламу в світовому вимірі, коли з Росії соціалістична революція перекинулася в Європу, а її вогнища в Угорщині й Баварії давали обнадійливі підстави сподіватися на те, що на вирішальну боротьбу ось-ось підніметься пролетаріат всієї Європи, що ланцюгову реакцію навряд чи кому вдасться припинити.

З іншого боку, батьківщина жовтневого експерименту потрапила у таке щільне кільце ворожих армій, що, здавалося, витримати напруги одночасної боротьби на всіх фронтах просто неможливо, що будь-яка держава неодмінно впала б.

Однак результат воєнних дій залежав не тільки, та, зрештою, і не стільки від чисельності військ, якості їх озброєнь, комплексної промислово-економічної могутності, як від ідейно-моральних чинників, які багатократно зміцнювали сили одних і, рівною мірою, підривали потенціал інших. Без перебільшення — подібної ситуації у світі, який роздирався суперечностями, ще ніколи не складалося.

Україна стала тим плацдармом і епіцентром, де в 1919 р. вирішувалася не лише доля її державності, а й майбутнє Росії, значною мірою — перспектива світоустрою. Відтак власне українські події виявилися могутньо «вмонтованими» в геополітику, її розвиток, багато де в чому детермінувалися дією чинників, які було нелегко передбачити, непросто врахувати у виборі та здійсненні курсу. Часом і сьогодні непросто вирахувати й зрозуміти рівнодіючу взаємопере- плетіння, взаємовпливу і боротьби різних політичних напрямків, віднайти інтегральний вектор суспільного руху.

Можливо, означене ускладнює процес наукового освоєння найкритичнішого етапу Української революції, якщо не відлякує багатьох науковців, то й не стимулює їх зусилля. Так, якщо аналізу досвіду гетьманату (1918 р.) присвячено значно вужче коло праць порівняно з часом Центральної Ради, то вивченню історії Української Народної Республіки під керівництвом Директорії (1919 р.) надається ще набагато менше уваги. Проте нагромадження суперечностей у наявних публікаціях відбувається в очевидній зворотній прогресії.

Найбільшою мірою це стосується дослідження досвіду соборницького процесу, запровадження і функціонування режиму отаманщини, непростих змін у середовищі політичних партій, впливу на внутрідержавне життя міжнародних чинників.

Щоправда, значно більші масиви літератури були спродуковані радянською історіографією, в якій досить детально відтворено боротьбу Червоної армії проти антантських інтервентів, денікінців, відновлення влади рад, особливості здійснення в регіоні політики «воєнного комунізму».

Подолання згаданих асиметричностей, диспропорцій видається найперспективнішим за допомогою випробуваного в перших двох книгах, присвячених революційній добі в Україні («Рік 1917» і «Рік 1918»), поетапно-хронологічного підходу до відтворення й оцінки суперечливих подій. Реконструкція об'єктивної картини дозволить розібратися і в хитросплетіннях історіографічного доробку, визначитися з орієнтаціями на дослідження, що мають порівняно більшу наукову цінність, наближають до історичної істини.

На перший погляд, початок 1919 р. в Україні дуже нагадував ситуацію річної давнини. У Києві домінувала Директорія — уособлення української влади. Було відновлено Українську Народну Республіку, йшов пошук такої народоправчої її платформи, яка б найбільше відповідала інтересам трудового населення, по можливості нівелювала суперечності з практикою радянської влади і створила передумови для замирення соціальної і національної революцій, привела до розв'язання дипломатичним шляхом конфлікту між УНР і РСФРР.

Однак Схід України стрімко перетворювався на форпост радянської влади з цілком прозорою тенденцією її поширення в інші регіони.