Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Очолив цей процес більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який одержував дедалі масштабнішу воєнно-політичну і економічну допомогу від Радянської Росії.

Взяття Харкова і перетворення його на столицю відновлюваної Української Соціалістичної Радянської Республіки уже в перші дні січня 1919 р. було справою ближчої перспективи. То ж наявність двох республік, двох влад, двох урядів, двох столиць з очевидною тенденцією переведення суперечностей у воєнне зіткнення справді багато де в чому повторювало ситуацію перших днів 1918 р.

Однак, з'явилося й чимало відмінностей.

Переддень і перші дні 1919 р. Україна зустрічала, маючи на своїй території (або — на кордонах) ще, принаймні, чотири могутніх сили, які могли (і кожна поокремо, і, зрештою, усі разом) дуже істотно вплинути на долю багатомільйонного народу, великої європейської країни.

По-перше, інтервенти Антанти, висадивши десант на Півдні, планували нарощувати тут ударний кулак з тим, щоб збройними зусиллями відновити колишню Російську імперію. Україна радянська, Україна трудова (з соціалістичною Директорією на чолі), будь- яка Україна взагалі «не вписувалася» в їх плани реставрації цілісного імперського простору з прийнятним (слухняним) правлінням. А відтак терени України могли бути лише «прохідною зоною» для наступу на Москву — центр більшовизму, що загрожував соціалістичною революцією всій Європі, якщо не всьому світу.

По-друге, на Кубані і на Дону, частково навіть на території Східного Донбасу з дня на день посилювалася біла армія, що об'єднувала переважно старе, царське офіцерство, козацтво, також готових до боротьби за поновлення єдиної, неподільної, монархічної Росії. Плани воєнного знищення більшовизму були заздалегідь відомимишлях на Москву мав пролягати неодмінно через Україну, яка як самостійне, чи навіть частина союзного, тобто автономне державне утворення, лідерів білого руху абсолютно не цікавила.

Розтрощити «по ходу» українську чи то радянську державність білогвардійцям видавалося легкоздійсненною перспективою. Це, зокрема, було однією з причин того, що Антанта виявляла граничну «незговірливість» з українцями (до того ж не раз «ображено» нагадувалося про минулорічну «зраду» останніми поважних держав, відмову від співпраці з ним, — йшлося про рішення взяти участь у Брестській конференції). Натомість ставку було зроблено на Добровольчу Армію, яка й так істотно переважала сили УНР й нарощувала свій потенціал антантською фінансовою, матеріальною допомогою.

По-третє, природний, логічний розвиток соборницьких тенденцій з неминучістю мав трансформувати фронт між Польщею і Західно-Українською Народною Республікою у повномасштабну війну Польщі з українським народом в цілому, в усякому разі — в тій мірі, в якій здійснювалося б об'єднання, а проблеми західного регіону набули загальнонаціонального, загальнодержавного значення.

По-четверте, оточена по периметру ворожими арміями (радянської Росії, білогвардійської Росії, Антанти, Польщі, Румунії), УНР мала цілком визначений «внутрішній фронт», масштаби і могутність якого також неухильно наростали. Йдеться в даному разі не про дії радянських, більшовицьких сил в межах тієї ж таки етнічної території, а про повстанство. Воно зародилося й набрало сил ще 1918 р. — на початках як реакція на австро-німецьку окупацію України і дії тих політиків, що уособили запрошення чужоземних армій для реалізації програм, які розходилися з інтересами й прагненнями переважаючої маси народу, були навіть ворожими їм.

Найнаочніше й наймасштабніше феномен повстанства виявився на Катеринославщині, де за ім'ям свого ватажка — Нестора Махна, схильного до анархістських ідеології й практики, одержав назву махновщини. Оголошуючи державу історичним анахронізмом, а будь-яку владу — апріорі ворожою трудовій людині, махновці заявляли про готовність воювати проти будь-якої влади, держави, реалізувати свою волю й займатися самоорганізацією на регіональному рівні через опору на власні сили, передусім — збройний чинник.

В умовах частої зміни не надто потужних і авторитетних влад, від яких маси справді здебільшого потерпали, гасла анархістів, махновців мали сприятливий ґрунт для поширення й підтримки, що загрожувало дестабілізацією державної організації вже не в окремому регіоні, а набирало настільки серйозних масштабів, що впливало на загальну ситуацію в країні, змушувало концентрувати чималі зусилля на розв'язанні проблеми із зарані прогнозованим важкодо- сяжним позитивним результатом.