Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Більше «фактів», окрім двох вищезгаданих (як самоочевидно — не надто переконливих), у статті не наводиться. Далі ж автори впевнено заявляють: «Подібні приклади можна довго продовжувати». Неважко передбачити, якби у Ф. Турченка і Г. Кривоший був вибір, вони б запропонували щось справді доказове замість дещо сумнівного. Однак їх ситуація, схоже зовсім не бентежить. І на стіл кидається «останній козир»: «Зрештою робота по їх («подібних прикладів» — В. С. ) систематизації вже проведена у двотомній монографії М. Млиновецького, в книжці П. Мірчука «Українська державність. 1917–1920 рр.» (Філадельфія, 1967) і в деяких інших роботах зарубіжних і вітчизняних авторів. Можна довго сперечатися про якість цих робіт. Але одне очевидно: наведений у них матеріал переконливо свідчить, що у випадку із самостійниками мова аж ніяк не йде про «нечисленну групу радикально настроєних українців на чолі з М. Міхновським», «тимчасових попутників Української революції. Мова йде про важливу суспільну тенденцію, від якої об’єктивний дослідник не має права відмахуватися…» 108 .

Те, що «деякі інші роботи зарубіжних і вітчизняних авторів — це та ж сама «пісня», що й «подібні приклади можна довго продовжувати» — доводити не варто. Що праця М. Млиновецького — то суцільні вигадки і фальсифікації замість будь-якого документального забезпечення — показано вище. Крайня заангажованість позиції П. Мірчука також всім добре відома. Знаючи про це, Ф. Турченко і Г. Кривоший мляво застерігаються — «можна довго сперечатися про якість цих робіт». Якщо мова про наукову якість, то вона практично відсутня, історіографічний ефект швидше негативний. Проте це мало турбує істориків, оскільки вони вважають очевидним, що наведений у працях зарубіжних авторів матеріал (ще раз доводиться із сумом констатувати, що поодинокі і зовсім неоднозначні правдиві факти буквально «тонуть» у масі відвертих підтасовок, спотворень, фантазувань) переконливо доводить їх правоту. А відтак і «козирна карта» швидше є тією рятівною соломинкою, за яку хапаються Ф. Турченко і Г. Кривоший, намагаючись вибратись із того виру необ’єктивності, в який їх затягує за інерцією, як людей, що стали на сумнівний шлях пошуків істини не вповні науковими методами.

Інші автори статей збірника більше повторюють, хоч і не так виразно, підходи і висновки Ф. Турченка і Г. Кривоший 109 .

При вивченні, відтворенні інших аспектів розвитку Української революції принципових розходжень у істориків не виникало.

Достатньо детально прослідковуються, зокрема, державотворчі зусилля, стосунки з Тимчасовим урядом, підготовка Універсалів, їх значення і вплив на розвиток подій, проголошення Української Народної Республіки і набуття нею статусу державної самостійності, конфлікт Центральної Ради з РНК Радянської Росії, його військова фаза, участь у Брестських переговорах, їх політичні наслідки для України.

Невеликі розходження спостерігаються в оцінці підсумків діяльності Центральної Ради, визначенні позитивних аспектів і негативів.

Отже, можна констатувати, що, попри розбіжності у підходах істориків до низки важливих проблем першого (радівського) періоду Української революції, історіографічний прогрес тут очевидний. Тим рельєфніше на його фоні вимальовуються певні аспекти, почасти — прогалини, які чекають своєї належної розробки.

Діячі ліворадикального політичного спектра, які найактивніше впливали на перебіг революційних подій в Україні, зустріли й 1917 рік, і повалення самодержавства здебільшого досить далеко від рідних місць.

Дуже авторитетні й впливові у передвоєнний час серед київських більшовиків Є. Бош і Г. Пятаков (вони послідовно очолювали місцеву організацію у 1911–1912 рр.) після арешту, засудження на довічне заслання до Сибіру змогли здійснити втечу і через Владивосток, Японію і США дісталися до Швейцарії. Вони взяли участь у Бернській конференції соціал-демократичних організацій, почали разом з В. Леніним, М. Бухаріним, Г. Зінов’євим видання журналу «Коммунист» як міжнародного органу лівих соціал-демократів. Однак через теоретичні незгоди в оцінці ступеня розвитку капіталізму («імперіалістичний економізм»), у ставленні до демократичних рухів та в національному питанні Г. Пятаков і Є. Бош розійшлися з В. Леніним, його прибічниками і виїхали до Скандинавії, де продовжували революційну діяльність. Зв’язку з Україною, крім спорадичного, рідкісного листування з рідними, не мали.