Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Гадається, що за таких обставин подальша дискусія навряд чи перспективна, що потенції противників усталеного варіанту процесу створення Центральної Ради вичерпані.

В оцінці початків функціонування Центральної Ради відповідно до незаперечних, документально підтверджених фактів, то тут, вочевидь, слід погодитися зі спостереженням П. Христюка, згідно з яким «закладено було Ц. Раду по зразку загально-російських «комітетів об’єднаних громадських організацій» з тою тільки ріжницею, що Рада мала бути не міським чи губерніальним центром, а всеукраїнським. Через це до складу Ради спочатку ввійшли делегати міських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів, вояків). Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльности Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре. Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції» 89 .

Певні історіографічні колізії виникли щодо оцінки курсу Центральної Ради, платформи, схваленої Всеукраїнським національним конгресом 6–8 квітня 1917 р. Полишаючи осторонь критику позиції Р. Млиновецького, яка, як і в попередніх відзначених випадках, далека від наукового рівня, для прикладу можна зупинитися на аргументації істориків, які намагаються довести, ніби політика Центральної Ради від самих початків була невірною, недолугою, не могла хоч скількинебудь відповідати реальним запитам часу.

Своєрідною ремінісценцією означеного став збірник статей запорізьких істориків 90 . Його автори поряд із досить слушними міркуваннями та введеними до наукового обігу новими фактами і документами, вступили в дискусії з приводу низки питань, серед яких на чільне місце висунулися справді ключові моменти — про діалектику національного і соціального чинників у політичному курсі Центральної Ради та про ставлення до її автономістсько-федералістських орієнтацій, спроб їх практичної реалізації. Однак слід відразу ж сказати, що визнати запропоновані аргументи бездоганними навряд чи можна. Прикладом тут може бути стаття Ф. Турченка і Г. Кривоший, яка відкриває збірник: «Магістралі й глухі кути Української революції».

Намагаючись зрозуміти й оцінити розвиток подій в Україні в 1917 р. через їх порівняння з історичним розвитком інших націй, автори резонно зауважують, що вітчизняний досвід виявився нетиповим для європейських національних революцій. Там завоювання політичної незалежності і соціально-економічні перетворення виявилися розведеними у часі. В Україні ж ці процеси були одночасними, навіть не паралельними, а взаємопереплетеними й взаємозумовленими.

Однак, всупереч добре відомим фактам, Ф. Турченко і Г. Кривоший хотіли б, щоб, розпочавшись із лютневого соціального катаклізму, подальші процеси в Україні (на той час невід’ємній частині Росії і якось інакше майже ніхто ситуацію й не оцінював) набули лише національно-визвольного характеру (як в Європі), щоб «на цьому етапі (після повалення самодержавства і початку Української революції — В. С. ) соціальні суперечності і антагонізми, питання про соціально-економічний лад в майбутній державі не розкололи націю» 91 .

«Підганяючи» українську ситуацію під європейський контекст (швидше — схему), автори розвідки, без будь-яких на те серйозних підстав, вважають, що Українська революція розпочиналася за загальновідомим сценарієм, оскільки, за їх переконанням, «з вирішенням соціально-економічних питань люди готові були деякий час почекати» 92 . Звичайно, будь-якому читачеві бажано було б знати, про яких людей іде мова. Невже про безземельних селян, голодаючих солдаток та їхніх дітей, виснажених від перевтоми робітників? Бажано було б також, щоб запропонований висновок підтверджувався документами щодо настроїв цих «людей», зафіксованих, скажімо, в резолюціях їх зібрань тощо. Однак, відчуваючи очевидний брак у таких документах, у конкретних фактах, історики спритно підміняють предмет розмови (взагалі дуже примітна риса й інших статей збірника). «Перспектива відновлення українського суверенітету, — ведуть далі Ф. Турченко і Г. Кривоший, — об’єднувала всю націю, всі соціальні групи» 93 . І зовсім не зважаючи на те, що національна консолідація далеко не тотожна відмові від соціальних прагнень, тим більше, що суспільство в Україні було поліетнічним, автори статті закликають на допомогу М. Грушевського, який на початку революції писав: «Національні почуття — скільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського суспільства — від панських і буржуазних груп до пролетарів» 94 .