Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

На написане Ф. Турченко реагує наступним чином: «Ми вже наводили архівні документи — виявлені в фондах поліції три варіанти програми «Братства самостійників», які мали спільний прототип». Поширювалися вони в різних регіонах України. У поєднанні з іншими матеріалами (виділення моє. — В. С. ) ці документи, на наш погляд, дають підстави для висновку, що організація чи групи під цією назвою справді існували» 80 . Наведене «підтверджується» посиланням на сторінки книги про М. Міхновського, на яких ніяких «інших матеріалів», крім вже згаданих — поліцейських, насправді немає 81 . «Продовжуючи дискусію з нами, В. Солдатенко, — веде далі Ф. Турченко, — навпаки, вважає, що «наявність згаданих документів зовсім не дає підстав про незаперечне свідчення існування відповідних матеріалів»… У зв’язку з цим виникає питання: скільки документів слід пред’явити, щоб шановний дослідник змінив точку зору» 82 .

Однак, в наведеній кількома абзацами вище цитаті В. Солдатенка ясно говориться, що сумніви пов’язані не з кількістю документів, а з їх характером — були вони кимось ухвалені (з’їздами, зборами, групами тощо), чи, можливо, лише проектами. Не виключені й інші варіанти. Отже, Ф. Турченком спритно підмічено суть спору. Втім, для будь-якого фахівця це настільки очевидно, що автор застерігається: «Адже насправді подібних матеріалів було значно більше — як відомо, в архіви попадає, а потім виявляється істориками лише невелика їх частина. Та справа звичайно не в документах (при певному підході сумніватися в існуванні політичної організації можна за будь-якої їх кількості)…» 83 .

Це вже незрозуміло. То наявність кількох документів (хай для когось сумнівних, точніше таких, на основі яких не можна зробити однозначні, категоричні, переконливі, незаперечні висновки) — все, на чому вибудовується концептуальна версія, а то, раптом, справа не в них. А в чому ж? Виявляється, на це питання можна дати й таку відповідь: «…А в людях, які стояли за ними (документами. — В. С. ), тримали їх в руках, переховували, читали, передавали іншим, рискуючи при цьому попасти в руки поліції, обговорювали, сперечалися, поділяли, чи відкидали продекларовані в них погляди» 84 . Що сказане в даному випадку абсолютно нічого не доводить, гадається, говорити просто зайве.

Насамкінець кидається «останній аргумент»: «Справа, врешті-решт, в історичних фактах. А їх, на наш погляд, достатньо (виділення моє. — В. С. ) для висновку про існування в роки Першої світової війни в Україні самостійницької політичної течії, у складі якої були й ті, хто так чи інакше був причетний до зазначених документів «Братства самостійників» 85 .

Знову виникає питання про факти. Якщо відомості про них є, чому не наводяться? Подібному «вдосконаленню методики роботи з документами», звичайно, можна знайти певну кваліфікацію. Однак, у будь-якому випадку це мало нагадує заявлений намір переведення дискусії «зі сфери схоластики» «в поле документальної доказовості».

Один з авторитетних вчених — С. Наумов, на книгу якого послався Ф. Турченко для підтвердження правоти своїх висновків про поширення в роки імперіалістичної війни самостійницьких настроїв, перехід на позиції самостійництва «цілих груп, гуртків, організацій» 86 , відгукнувся на історіографічну полеміку спеціальною розвідкою «Братство самостійників» у контексті українського національного руху періоду Першої світової війни» 87 . Ретельно проаналізувавши всю доступну інформацію, історик доходить достатньо аргументованого висновку: «…Беззаперечних, безсумнівних аргументів на користь існування української організації «Братство самостійників» (чи «Самостійницьке братство») в роки Першої світової війни на сьогоднішній день немає. Разом з тим саме по собі виникнення самостійницької організації цілком імовірне, оскільки добре вписується в логіку розвитку і зміст українського національного (зокрема молодіжного) руху в той період; є й деякі, хоч і недостатні, фактичні докази. Вона могла існувати в загальному потоці юнацьких об’єднань і груп в ембріональному стані, як невеликий гурток однодумців, котрі виношували певні ідеї, мрії, наміри щодо незалежності України, але їхня практична діяльність не пішла далі підготовчих заходів. А створений Р. Бжеським (справжнє прізвище Р. Млиновецького — В. С. ) образ братства як потужної і впливової «серцевинної» національної організації цілком міфічний, не відповідає дійсності, спотворює реальну картину українського руху в роки Першої світової війни. Наведені ним дані здебільшого фантастичні; з іншого боку, цей автор вдається до спекуляцій на відомих, реальних явищах, видаючи їх за прояви і наслідки діяльності Братства самостійників. Більша частина цих даних не витримує критики, натомість відсутні ті відомості, які неодмінно мали б бути в разі реальної діяльності організації. Можна сказати й інакше: те, що найбільш імовірне з описаного Р. Бжеським, не становить нічого особливого, екстраординарного, а якраз наведені ним специфічні, унікальні характеристики є фантастичними. Тому однозначно і беззастережно стверджувати про існування Братства самостійників, а тим більше вибудовувати на основі відомої на сьогодні інформації про нього якісь далекосяжні, принципового значення конструкції, на нашу думку, недоцільно» 88 .