Юрій Терещенко - Український патріот з династії Габсбургів

122. Ніковський Андрій (псевд.: А. Яринович, 1885–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, журналіст. Редактор газет «Рада» (1910–1914) та «Нова Рада» (1917–1919), журналів «Літературно-науковий вістник» (1914–1915) та «Основа» (1915). Член Товариства українських поступовців (ТУП) та Української радикально-демократичної партії (УРДП, від 1917 р. — Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ)). Член Української Центральної ради (тов. голови) та Малої ради. 21.06–18.09.1918 р. очолював опозиційний до гетьманської влади Український національно-державний союз, член його президії. Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. — співробітник Української Академії наук (УАН). Від 26.05.1920 р. — міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. Очолював комісію з розробки конституції УНР (1920–1923). У 1924 р. повернувся до Радянської України, керував правописно-термінологічною комісією Всеукраїнської Академії наук (ВУА.Н). У 1930 р. засуджений за «Справою СВУ» до 10 років ув’язнення, які відбув на Соловках. Помер після звільнення у блокадному Ленінграді.

123. Лівицький Андрій (1879–1954) — український громадсько-політичний і державний діяч, правник за фахом. До 1917 р. — мировий суддя. Один із засновників РУП, згодом — член УСДРП. У 1917 р. — член Української Центральної ради та ЦК «Селянської спілки», у липні — полтавський губернський комісар Тимчасового уряду. За доби Української Держави — член Українського національного союзу. Після встановлення влади Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу України. 9.04.1919 р. призначений міністром юстиції та заступником голови Ради Народних Міністрів УНР Б. Мартоса, від червня очолював міністерство закордонних справ; 27.08.1919 р. — міністр закордонних справ та заступник голови уряду І. Мазепи. У жовтні 1919 р. очолив українську дипломатичну місію в Польщі. 22.04.1920 р. підписав Варшавську угоду. Протягом 1920–1921 рр. та 1922–1926 рр. очолював уряд УНР в екзилі. Після трагічної смерті С. Петлюри став його наступником і очолив Директорію УНР, згодом став президентом Державного центру УНР в екзилі та Головним отаманом військ УНР. Після Другої світової війни жив у Німеччині.

124. У вересні 1919 р. В. Габсбурга було призначено начальником відділу закордонних зв'язків головного управління Генерального Штабу Армії УНР.

125. Петлюра Симон (1879–1926) — український державний, громадсько-політичний і військовий діяч, голова Директорії УНР, Головний отаман Армії УНР, публіцист. Народився на Полтавщині. Член Революційної української партії (РУП), від 1905 р. — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). До 1917 р. — співробітник і редактор багатьох українських видань у Києві, Львові, Москві та ін. У 1916–1917 рр. — заступник уповноваженого Союзу земств на Західному фронті. Член Української Центральної ради (УЦР), голова Українського генерального військового комітету (УГВК). 15.06.1917 р. призначений на посаду генерального секретаря військових справ, яку офіційно обійняв лише 15.11.1917 р. 31.12.1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генерального секретаріату B. Винниченка, вийшов з уряду. У січні 1918 р. виїхав на Лівобережжя, де створив «Гайдамацький кіш Слобідської України». Після постання Української Держави у травні 1918 р. очолив Всеукраїнський союз земств, діяльність якого мала антиурядове спрямування. 27.07.1918 р. заарештований за підозрою у підготовці антидержавного заколоту. Після звільнення 14.11.1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом Директорії, членом якої був обраний заочно. Після виїзду В. Винниченка за кордон (11.02.1919 р.) став головою Директорії, одночасно перервав членство в УСДРП. Після інтернування Армії УНР у Польщі разом з урядом деякий час перебував у Варшаві. Після вимог СРСР видати його радянській владі, переїхав наприкінці 1923 р. до Будапешта, звідти до Відня іЖеневи, а у 1924 р. — до Парижа. Керував діяльністю уряду УНР в екзилі, редагував тижневик «Тризуб». Писав статті і брошури, присвячені боротьбі українського народу за державність, організації української політичної еміграції. Убитий 25 травня 1926 р. у Парижі агентом НКВС С. Шварцбартом.

126. Варшавська угода складалася з двох міждержавних конвенцій і підписувалася в два етапи. 21.04.1920 р. головою української делегації міністром закордонних справ УНР А. Лівицьким та головою польської делегації віце-міністром закордонних справ Польщі Я. Домбським було підписано політичну і торговельно-економічну конвенцію, яка регулювала політичні та економічні стосунки між обома країнами, включаючи політичне визнання УНР незалежною державою, визначення українсько-польського кордону та ін. 24.04.1920 р. генералом Армії УНР В. Сінклером та представником польського воєнного відомства Славеком було підписано воєнну конвенцію, яка передбачала початок польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України. Згідно цієї угоди, зокрема, українська сторона офіційно визнавала анексію Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Польська сторона, зі свого боку, визнала уряд Директорії УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою за верховну владу в Україні і уклала з цим урядом окрему військову конвенцію про надання військової допомоги УНР у боротьбі з Червоною армією. В. Габсбург критикував Варшавський договір за відсутність державницької позиції і невизначеність прав українського народу на зайнятих поляками територіях.