Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

У 1921 р. під прізвищем Куниця працював у залізничному кооперативі у Полтаві. У 1922 р. вважався керівником військового відділу Всеукраїнського Повстанського комітету. За неперевіреною інформацією був розстріляний у 1922 р. разом з поетом Григором Чупринкою. Однак за іншими даними станом на 1930 р. працював під чужим прізвищем інженером на нафтопереробних заводах у Баку.

Середа М. Отаман Ангел//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 9. — С. 14–16; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 84; Бутович М. Формування Сірої дивізїі у Володимирі-Волиньскому//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 33; Герчанівський Д. Вигнати окупанта. — Мюнхен. — 1963. — С. 35; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 265; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 р.; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 122, 228, 255; Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 115; Майстренко І. Історія мого покоління. — Едмонтон. — 1985. — С. 70.

(?—?) — командир полку військ Центральної Ради.

Станом на 1.01.1910 р. — поручик 10-го Сибірського резервного Омського полку (м. Омськ). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1917 р. — командир полку ім. Сагайдачного у Києві. Подальша доля невідома.

Монкевич Б. Слідами Запорожців//Табор. — Ч. 7. — С. 67.

(05.12.1882-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у Полоцьку. Закінчив 3-класне Полоцьке міське училище, Віленське піхотне юнкерське училище (1904), служив підпоручиком у 1-му стрілецькому полку, у складі якого у 1905 р., незадовго до закінчення Російсько-японської війни, їздив на Далекий Схід. Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — начальник штабу 77-і піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 08.03.1918 р. — начальник 2-ї частини організаційного відділу 2-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Станом на грудень 1918 р. — лютий 1919 р. — начальник частини 2-го генерал-квартирмейстерства Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Станом на 06.03.1919 р. служив у оперативному відділі штабу Дієвої армії УНР.

З осені 1919 р. — у складі Збройних Сил Півдня Росії. Станом на лютий 1920 р. — у резерві командного складу Донської армії ЗСПР. Подальша доля невідома.

Список Генерального штабу на 1.06.1914. — СПб. — 1914. — С. 678; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 24. — С. 253.

(1892 р-28.08.1921 р.) — командир полку Дієвої армії УНР.

Походив з Перемишля. Навчався у Львівському університеті. На початку Першої світової війни був покликаний до австро-угорської армії, вступив до складу Легіону Українських Січових стрільців. За бойові заслуги був підвищений до рангу підхорунжого Легіону УСС. У боях на горі Лисоня потрапив до російського полону. Перебував у таборах для військовополонених у м. Царицин (табір Дубовка).

Андрух Іван, фото 1919 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)

13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де став одним зі старшин Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців у військах Центральної Ради. З 01.03.1918 р. — командир сотні 1-го куреня 4-го (1-го) Січового полку. З травня 1918 р. служив у бомбометній сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави, у подальшому — командир 3-ї кулеметної сотні цього ж полку. Наприкінці вересня 1918 р., після дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців Армії Української Держави, на чолі своєї сотні виїхав до Білої Церкви, місця формування загону. З кінця листопада 1918 р. командував куренем 1-го полку Січових стрільців військ Директорії. З середини липня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців (06.12.1919 р.) — командир 28-го (1-го) полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. У боях з червоними був важко поранений. Після розпуску Корпусу Січових стрільців перебував у таборах інтернованих українських вояків, звідки переїхав у Чехо-Словаччину до сформованої з вояків УГА Української бригади, у м. Німецьке Яблонне.

Очолював робітничу сотню на Закарпатті. У 1921 р. легально повернувся у Радянську Україну з метою ведення підпільної боротьби проти більшовиків. Був схоплений ЧК у справі Київського Повстанчого центру. Розстріляний.