Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Після Лютневої революції активно поринув у політичную діяльність, був членом Української соціал-революційної партії. На II Всеукраїнському військовому з'їзді був обраний членом Всеукраїнської ради військових депутатів. З 12.11.1917 р. — начальник штабу Київської військової округи. З 13.12.1917 р. — командувач Київської військової округи. У 1918 р. переховувався в Одесі. Згодом став один із організаторів Таращансько-Звенигородського повстання. Наприкінці листопада 1918 р., після антигетьманського повстання, організував у Полтаві більшовицько-лівоесерівський Революційний комітет, який через кілька днів був розігнаний 2-м Запорізьким полком військ Директорії. Був заарештований, однак уник розстрілу, втікши з-під арешту. Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. був червоним комендантом Умані, одним із активних діячів Української комуністичної партії (боротьбистів). Брав участь, у складі 60-ї стрілецької дивізії РСЧА, у боях проти українських частин, що рейдували під час Першого Зимового походу. Був зарубаний у бою вояками 2-го кінного полку ім І. Мазепи.

РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 68-163; ЦДАВОУ — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 16; Греків О. Весна 1918 року в Україні//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 23–26; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 95–96; 1931. — Ч. 4. — С 57, 61; ВЧ. (Василь Чабанівський) Спогади про повстання проти гетьмана в Полтаві//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 9. — С. 96- 100; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 295.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Гродненській губернії. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан лібавської фортечної артилерії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918–1919 рр. — командир радіотелеграфного дивізіону Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 25.06.1919 р. — старшина для доручень Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. Доля після жовтня 1919 р. невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 231–232.

(19.02.1884-24.10.1970) — підполковник Армії УНР.

Шкарупа Тиміш, фото 1917 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

Народився у с. Чаплинці Таврійської губернії. Напередодні та під час Першої світової війни служив рядовим та унтер-офіцером у 14-му Стрілецькому полку. За бойові заслуги мав повний Георгіївський бант (всі чотири відзнаки Святого Георгія та Георгіївські медалі), був підвищений до звання прапорщика, нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (04.03.1917, за бій 23.05.1916). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Брав участь в українізації 14-го Стрілецького полку, частина якого навесні 1918 р. була включена до складу Армії УНР, служив у цьому полку, який мав назву 14-й піший Поморський полк. З 18.12.1918 р. перебував у розпорядженні коменданта Дніпровського повіту. З квітня 1919 р. — один із командирів загонів отамана Григор'єва. З травня 1919 р. хворів.

З серпня 1919 р. — у Збірному полку 4-ї стрілецької дивізії Збройних Сил Півдня Росії. Згодом разом з рештками полку був інтернований польською владою.

У лютому 1920 р. перейшов на службу до Армії УНР, служив у 4-й бригаді та 3-й Залізній дивізії Армії УНР.

У 1923 р. на еміграції народився син Юрій, якого виховував сам, без матері дитини.

У червні 1943 р. разом з сином зголосився до Добровольчої дивізії СС «Галичина», отримав відмову через вік, але син, Юрій Шкарупа (1923–1984) — служив хорунжим Української національної армії.

У 1950 р. разом з сином емігрував до Канади. Помер у м. Вільмінгтон Делявере.

ЦДАВОУ. -Ф. 1075. -Оп. 2. -Спр. 557. -С. 142–143; Некролог//Українське Козацтво. — 1971. — Ч. 1(15). — С. 53–54; Некролог Ю Шкарупи//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1984. - № 3. — С. 93; Военный орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 842.

(1883—?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Ніжин. На військову службу вступив у 1892 р. Закінчив артилерійське училище (1895). Станом на 01.01.1910 р. — капітан 4-го Владивостоцького фортечного артилерійського полку. З 10.09.1915 р. — підполковник.

З 24.12.1917 р. — командир 7-го Окремого важкого артилерійського дивізіону, який українізував. 26.01.1918 р. демобілізувався. У 1918 р. — командир 2-ї батареї 10-го мортирного дивізіону та помічник командира 33-го легкого артилерійського полку 11-ї легкої гарматної бригади 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. З 30.12.1918 р. — командир 33-го легкого артилерійського полку військ Директорії. З 08.01.1919 р. — командир 4-ї батареї 1-го Запорізького гарматного полку Дієвої армії УНР. З 17.05.1919 р. — артилерійській референт в Українській Галицькій армії (у 2-й бригаді, 2-му та 3-му корпусах). 27.04.1920 р. повернувся до Армії УНР, був підвищений до рангу полковника. У 1920–1921 рр. — т. в. о. референта Артилерійської управи Військового міністерства УНР.