Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Цвях упав на дорогу, сотник завалився на лівий бік, але потім підвівся. Уламок міни пробив підсумок, ріжок із набоями і застряг у нього в стегні під шкірою. Це було останнє, що я побачив, бо знепритомнів.

Чим усе це закінчилось, я дізнався в тбіліському шпиталі Святого Георгія, де лежав в одній палаті з паном Устимом.

На третій день боїв за Шрому ситуація значно погіршилась. Моя поїздка до штабу корпусу нічого не дала. Тут, на місці, ми повністю втратили бойову ініціативу. Будь-який застій у військовій справі веде до поразки. Без руху вперед воїн швидко деградує. Основою ефективності дій із переважаючими силами ворога є вогонь та маневр. Ні того, ні іншого в нас не було.

У вуличних боях наша перевага в артилерії зводилася до нуля. Ми могли потрапити під удар власного артвогню. На відміну від нас, росіяни активно використовували міномети, яких у нас не було жодного. Крім того, закінчувалися боєприпаси, не було води.

Становище ускладнювала вкрита лісом гора в нашому тилу. Після панічної втечі ахалцизького батальйону росіяни могли по ній вийти до нас у тил. Мінувати? Ви не повірите, будете сміятись: протипіхотна міна була в нас лише одна. Але як людина військова, я знав, що не завжди треба ставити суцільні мінні поля, щоб блокувати дорогу або якусь площину. Досить переконати противника, що їх там поставлено. Мало знайдеться охочих перевіряти це на собі.

Невдовзі це підтвердилося. Спробувавши нас обійти, московіти наштовхнулися на нашу однесеньку міну, й далі не пішли.

Але загалом вихід був один - відступ.

Мій план відступу не зустрів заперечень, крім одного. Всупереч усім військовим канонам я вирішив відходити останнім. Загалом, відступ - це найскладніша військова операція. Дуже часто він перетворюється на втечу, що спричинює величезні втрати. От я й вирішив, що коли командир спокійно сидить на місці й покурює цигарку, то всі думають - це не втеча, навіть не відступ, це просто маневр, буденна зміна позицій. З часом виявилося, що це не завжди так. Але в моєму конкретному випадку - спрацювало.

Не вдаватимуся в подробиці останніх хвилин у Шромі. Їх досить реалістично описав ройовий Рута.

Згадаю один із найтяжчих моментів в моєму житті.

Ззаду на мене навалився Цвях і поволі сповз на бруківку. У той самий момент я відчув сильний удар у правий бік. Від несподіванки підскочив на повний зріст і відразу ж у праву руку наче канчуком вдарило.

Плече напружую, а рука не слухається - висить, як чужа. Поглянув - рукав мундира розірвано, біжить кров, уламки кісток стирчать, але болю ще не відчуваю. Єдине, крутилось у голові - чому кістки не білі, а блакитного кольору?

А тут знову москалі в кукурудзі завовтузились. Навряд чи зараз зміг би повторити те, на що спромігся тоді: лівою рукою підняв автомат і розрядив усе, що було в магазині, в кукурудзу. Нахилився до Цвяха, чую - він щось булькоче, на губах кров піниться. Встиг подумати: «Схоже пробито легені».

- Не кидай мене, сотнику, - ледь чутно шепоче. - Дострель…

Просити легше, ніж зробити. І не тільки психологічно. Магазин автомата порожній, однією рукою його не перезарядити. Та й мій час закінчується - кров із руки так хвецяє, що вже в чоботі хлюпає, та й стегно дуже почало боліти. Розрізаю ножем штанину, дивлюся - з ноги стирчить уламок заліза. Напевно, прошивши наскрізь підсумок та магазин із набоями, він втратив силу та й застряг під шкірою.

Що ж робить у таких випадках грамотний, досвідчений офіцер УНСО? Правильно, ви вгадали - витягає брудними руками уламок із рани та слинить болюче місце.

У полон здаватися не можна. Наші противники люди чесні, «благородні», ще перед початком бою попередили: «Хохли, в полон не здавайтесь, ми з вас з живих будемо шкіру дерти». Я їм вірю. Та й із дитинства терпіти не можу фізичних розправ. До того ж, на ковнірах у мене по чотири маленькі тризубчики (відзнака сотника УНСО), тож на здирання шкури, з усього виходить, мій номер перший. Тому виймаю гранату, лягаю поруч із Цвяхом. Вирішив вирвати кільце, коли дочекаюся росіян або ж коли від втрати крові почну втрачати непритомність.

Хочеться докладніше зупинитися на гранаті Ф-1. Цей шедевр військового мистецтва не один раз рятував мені життя. На жаль, я не знаю прізвища чи хоч імені конструктора цієї гранати. Прийнято на озброєння її було ще до першої світової війни. Ф-1 - найдешевша у виробництві й найстрашніша в бою. У Росії, Німеччині та Польщі її називають «лимонкою», у Франції й Англії - «ананасівкою», на Балканах - черепашкою, в Українській повстанський армії її називали «репанка». Під цим іменем вона була й у нас. «Лимонка»-«репанка» є найпотужнішою з усіх ручних гранат за вражальною дією осколків і найзручнішою у використанні. Існує помилкова думка, що ребра на її корпусі-черепашці існують для зручності поділу на осколки. Це зовсім не так, їх зроблено для зручності тримання в руці та прив’язування до чого-небудь у разі використання як розтяжки або протипіхотної міни. Існує модифікація гранати Ф-1 - Ф-5 з різницею в терміні спрацювання запалу. В Ф-5 він спрацьовує за 0,7 секунди. Відмінність тільки в кольорі самого запалу - в Ф-1 він білого кольору, в Ф-5 червоного. Використовується як протипіхотна міна. Позаяк у складеному вигляді гранати не відрізняються одна від одної, ми часто використовували Ф-5 як міни-сюрпризи. Після виконання завдання імітували панічну втечу, залишаючи з рештками амуніції кілька Ф-5. Різниця в терміні дії запалів ставала фатальною для охочих підбирати трофеї.