Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Незважаючи на постійні вимоги сотника, підкріплення нам не давали, а на третій день боїв припинилось постачання продовольства та боєприпасів. Сотник на машині, яка на той час лише загальними обрисами нагадувала «Волгу», по прострілюваній дорозі прорвався до штабу корпусу. Там його знову нагодували «завтраками», пообіцявши все, але не зараз, а найближчим часом - може, завтра, може, післязавтра. Пересварившись із командуванням і набивши машину тим, що вдалося вирвати в інтендантів, Устим уже в темряві повернувся до Шроми. Перед від’їздом оголосив ультиматум: якщо до завтра не буде підкріплень, о 18:00 він почне виводити УНСО зі Шроми.

Ситуація справді складалася неприємна. Противник пристрілявся, а наша система оборони не давала нам змоги для маневру, тож нас досить влучно накривали вогнем. Стояла страшенна спека, не було води, але доставити щось вдень або винести поранених, яких у нас було до 20 чоловік, було майже неможливо. Ситуацію можна було змінити, зробивши кидок вперед, але це було неможливо через брак особового складу, боєприпасів і повну відсутність важкого озброєння. Аби врятувати людей, залишався єдиний вихід - вивести підрозділ з міста.

Труднощі полягали в тому, що треба було відірватися від противника, винести озброєння, поранених і при цьому звести втрати до мінімуму. На нараді вирішили о 17:40 відкрити вогонь з усіх видів зброї, імітуючи підготовку до наступу. З гранатометів РПГ-7 випустити всі снаряди, залишивши по два про всяк випадок, і під вогневим прикриттям почати поройовий відступ. При цьому один рій відступає, закріплюється й прикриває другий, потім третій.

На жаль, поетапний відступ пройшов не так гладко, як хотілося. Росіяни нас випередили на дві години. О 16:00 почався масований обстріл наших позицій - били міномети й установки «град».

Уже другий тиждень у нас було напружено з продовольством. Але того дня поталанило: в одному з будинків хлопці знайшли мішок з кукурудзяним борошном. Гонта з Явором напекли перепічок, і весь загін, окрім спостерігачів і кулеметників, зібрався на камбузі, де, не звертаючи уваги на обстріл, який дедалі посилювався, насолоджувалися цими ласощами. У розпалі хлібної оргії до саклі увірвався розлючений сотник:

- Ви що, зовсім здуріли? Це ж треба, за такого обстрілу зібратися в одному місці! Та вас же всіх одним снарядом накриють! Негайно розосередитись!

Незадоволено бурмочучи й обпікаючи гарячими перепічками руки до пухирів, стрільці порозбігались по своїх бойових позиціях.

- Обстріл посилювався, від вибухів тремтіло повітря. Над нашими становищами повисла хмара куряви та вогню, здалеку здавалося - ніщо живе вижити там не зможе. Витримати такий обстріл найважче психологічно. Страх смерті, помножений на неможливість завдати удар у відповідь. Страх - природна реакція людини на реальну небезпеку, пов’язану з загрозою смерті. Але виявлятися він може по-різному. Інколи під впливом страху можна врятувати людину, в іншому випадку - прискорити її загибель. Буває, страх паралізує людину. У свідомості виникають десятки варіантів дій, але жодний не здається правильним. У такий критичний момент багато що, коли не все, залежить від командира. Голосно й чітко віддати наказ, визначити дії стрільця, його місце в бою - й розгубленість минає. Підтвердити це можу з власного досвіду.

У проміжку між вибухами я почув якісь крики. Обернувся.

За невеличким бордюром, намагаючись втиснутися в асфальт, лежав, скоцюбившись, стрілець Андрій. Над ним, розмахуючи автоматом і копаючи його ногами, репетував ройовий Рута: «Вставай, падлюко, - застрелю!» Придивившись до Андрія, я зрозумів - всі погрози марні, настав цілковитий психологічний параліч. Він може тут на асфальті прийняти смерть, але з місця не зрушить. Шкода стало хлопця - криком та погрозами з цього його стану не вивести.

Я підійшов ближче. Зняв з плеча польову сумку - на той час у ній була тільки книжка «Діти Арбату», її я підібрав в одній з покинутих осель. Під час контратак я закладав її собі за пояс зі слабенькою надією, що вона захистить мій живіт від російської кулі.

- От добре, Андрію, що ти тут. Вже з півгодини як тебе шукаю. Тут у польовій сумці дуже важливі таємні папери. Будь-якою ціною їх треба доставити нашому сусідові майору Кілаурідзе. Навіть ціною власного життя. Нікому іншому я довірити це не можу.

Посіріле обличчя Андрія поступово набирало нормального, осмисленого вигляду. Його губи скривилися - я так і не зрозумів, хотів він засміятися чи заплакати - та, пересиливши себе, він схопив сумку й, петляючи поміж мінометними вибухами, побіг до Кілаурідзе. Майор був неабияк здивований, якого чорта під час бою я переслав йому книжку…