Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

У нас катастрофічно не вистачало людей для оборони всього міста, тим паче в росіян була перевага в тому, що вони шість місяців просиділи в цьому місті, добре знали околиці, кожний кущик, хвіртку, провулок. Окремі групи автоматників почали просочуватись до нас у тил. За цих обставин сотник прийняв рішення створити на панівних висотах вогневі точки, які перехресним вогнем накривали б вулиці між ними. До речі, в пригоді стала вантажівка з мішками солі, яку покинули росіяни, відступаючи. За допомогою цих мішків будинки на пагорбах, зайнятих нами, швидко перетворилися на доти.

Потрапивши під перехресний вогонь наших стрільців, росіяни відступили й того дня нас більше не турбували. Всю ніч на позиціях кипіла робота. Все, що можна було замінувати, замінували, сарайчики перетворилися на маленькі фортеці, а між ними у важкому скелястому грунті було видовбано глибокі шляхи сполучення.

Вранці на другому кінці села з’явився російський танк. Ховаючись за хатами, він повів прицільний обстріл наших становищ, також підтягнули батарею ротних мінометів, і під їхнім прикриттям москалі почали наступ. Атаки йшли одна за одною, як хвилі прибою, й так само розбиваючись об нашу оборону, відкочувалися назад.

У мене була можливість ще раз пересвідчитись у тому, що в росіян немає ні краплі жалю навіть до своїх власних солдатів. Капловухих кацапчат їхні ж командири гнали просто на наші кулемети вмирати за родіну, хоч я переконаний, що більшість із цих хлопчиків навіть не знайшли б на карті, де та Абхазія. Тож нам і поготів розраховувати на дотримання ними женевських конвенцій не випадало. Тим паче, вони нам постійно кричали: «Хохлы, в плен не сдавайтесь, мы с вас с живых шкуру драть будем!» Нам нічого не залишалось, як повірити й не здаватись.

Негативні наслідки негуманного ставлення до військовополонених відчули на собі німці ще під час Другої світової війни. Нелюдські умови утримання солдатів і офіцерів Червоної армії спричинили істотне зростання її боєздатності. З огляду на негативний досвід вермахту курінний Устим ще 11 липня 1993 року довів до всіх стрільців та старшин ГСП УНСО наказ:

«Суворо забороняється проводити будь-які насильницькі дії проти солдат та офіцерів противника в разі припинення опору та здавання ними зброї».

Наведу лише один випадок. Під час одного з боїв у нашому тилу залишилася водокачка, в якій, судячи з вогню, було п’ять-шість автоматників. Звичайно, їх можна було б спробувати знищити вогнем з гранатометів. Але хто дасть гарантію, що один-два солдати не залишаться боєздатними й не завдадуть нам втрат. Кожний український стрілець був дорожчий курінному за всі грузинські, вірменські й азербайджанські гори разом узяті. Тож він вирішив залагодити справу миром. Через мегафон звернувся до оточених: «Хлопці, здавайтесь - ми українці!» З водокачки долинуло: «А чим доведеш?»

Було б верхом дурості висовуватися з укриття, ризикуючи потрапити під кулеметну чергу якого-небудь психопата. Довелося підняти над бруствером на багнеті мазепинку. З водокачки почулось: «Вань, а Вань, точно хохли. Давай здаваться, еті хоть морду біть не будуть». Обійшлося без крові.

У розпал чергової атаки до головного командного пункту ввалився ройовий Гонта. Збиваючи з себе пил, він нервово доповідав:

- Кулемети від безперервного вогню розігрілися. Рукою до люфи не доторкнутися. А москалі все пруть і пруть. Що робити?

Потягнувшись до хрусту в суглобах, сотник відповів:

- А ви поставте біля кулеметів цеберки з водою, мочіть в них ганчірки й охолоджуйте стволи. Ми ж не можемо обманути надії руськіх рєбят погібнуть за родіну.

Курінний Устим

Найбільше нам набридала батарея ротних мінометів. Росіяни розмістили їх за триповерховим будинком школи так, що ми своїми РПГ-7В ніяк не могли їх дістати. Допоміг випадок, точніше, збіг обставин. На протилежному від наших укріплень боці, прикриваючись будинками, маневрував танк Т-80. Він досить дошкульно обстрілював нашу оборону. На другий день поручник Байда засік російські переговори. Якийсь капітан, чи то Лісовий, чи то Лісіцин, істерично волав на весь ефір: «Я відмовляюсь атакувати втретє. Це не грузини, це або українці, або якісь найманці з Західної Європи».

Ми засікли хвилю. Наступного дня, з’ясувавши квадрат, з якого били російські міномети, сотник Устим вийшов в ефір російською мовою, й від імені капітана Лісового почав кричати, що у квадрат 14 (розташування російської мінометної батареї) прорвались українські автоматники. Треба негайно накрити їх вогнем. Наш старий знайомий, танк Т-80, зреагував миттєво: розвернув башту і врізав по своїх мінометах. Їхній вогонь відразу ж вщух, а ефір загус від російського мата. Танкістів крили вздовж і впоперек. Явно розгубившись, вони підставили свій бік, а наші хлопці, під керівництвом ройового Рути, першим же пострілом з ПТУРса підпалили цю обридлу залізну коробку. Горіла вона як сніп соломи. Ніколи раніше не міг собі навіть уявити, що залізяка може так палати, але, як казав поет: «Життя триває, точиться війна».