Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

- Батоно полковник, ви карту читати вмієте?

- Аякже! Карта як карта, чого там читати.

- Так от, Гумісту ви щойно переїхали, там біля мосту вас зупиняв мій патруль. Старушкіно - це тут, де ви зараз перебуваєте. Тож, патівцемулі, непорозуміння якесь вийшло.

Зробивши вигляд, ніби він уважно читає карту, полковник за кілька хвилин темпераментно висловився:

- Чорт, опать еті підараси в штабі напутали. Але вам, сотник все равно прийдетса писать ахсна - обясненіє.

Сів у машину та поїхав собі. У цей час до мене підійшов комбат Вахо:

- Ти што, савсем тупой. Надо било сказат: есть. Через два часа по рації сообшили би: «Ламая атчаяноє сапративленіє пративніка, село Старушкіно біло взято нашіми войскамі. Приказ випалнен!» Нас би і отметилі. А так хорошій человек в неудобний положеній паставіл. Я знаю етого полковника, он до войни яблокі в Сухумі продавал. Очен хорошіе яблоки білі. А ти пристал. Карту читать умєєш? Карту читат умєєш? Ну не умеєт. Ну і што? Єму што надо - местниє покажут.

Вахо відійшов, щось незадоволено бурмочучи під ніс. А я подумав: може, він справді має рацію? Отак, вік живи, вік учись, а дурнем все одно помреш.

Рапорт мені все одно писати довелось. Я ще з флоту мав слабкість до такого роду епістолярної діяльності. Інколи траплялися справжні шедеври. Пам’ятаю, 1979 року стояли ми в порту Білгород-Дністровський. Перед цим у порту Варна ми з радистом виміняли за два акумулятори ящик коньяку «Слинчев Бряг». Тому в місто не пішли, а сиділи в радіорубці, попивали коньячок та розмовляли про життя. Курити в радіорубці не дозволялось, тож я вийшов до трапу. Побачив, як до нього наближається, добряче напідпитку, третій механік, тягнучи на собі в димину п’яного стармеха. На жаль, у цей момент покурити до трапу вийшов капітан. П’яненьким механікам подітися не було куди. Позаяк зі старшим механіком вести будь-яку розмову було безглуздо, увесь праведний гнів капітана було спрямовано на третього механіка.

- Занесіть стармеха в каюту, а самі напишіть пояснення та негайно до мене.

Подалі від гріха і я собі швиденько сховався в радіорубку. Пояснивши радистові ситуацію, ми збирались продовжити наш «консиліум», аж почули в коридорі дикий регіт. Я вискочив у коридор. Біля дверей своєї каюти корчився від сміху наш капітан. «Бобрович, ви тільки гляньте», - простяг він мені якийсь папірець. Це була пояснювальна записка третього механіка. У ній у смерть п’яний чоловік намагався викласти свої думки канцелярською мовою. Зі скороченнями подаю мовою оригіналу.

- «Выходя из ресторана «Южный», споткнулся об отдыхающего на ступеньках старшего механика Лапидуса. В результате чего потерял устойчивость и ударился головой об грунт. Все больше не пью.

(подпись).

Приблизно в такому ж дусі написав своє пояснення полковнику і я.

Тут, щоб у читача склалась в уяві найповніша картина подій того часу, подаю спогади й інших дійових осіб.

В УНСО мене одразу попередили: «Хоч ви й офіцер радянського флоту, але, згідно з нашим статутом, службу починатимете рядовим стрільцем».

- Нічого, - заспокоїв мене пан Корчинський (на той час він ще не перекваліфікувався на шоумена-проповідника), - подивіться на Устима: навіть його досвід і військова освіта не завадили йому дослужитись до сотника. Ваші перспективи напряму залежать від того, наскільки ґрунтовно зможете забути все, чого вас навчили в совітській армії.

Як говорилося, так і сталося. Свою абхазьку кампанію 1993 року я починав вже у ранзі хорунжого УНСО. Йшло літо 1993 року. Основні сили гірничо-стрілецького загону «Арго» вели тяжкі бої за містечко Шрома. Я зі своїм підрозділом займав позиції праворуч від нього - селище Апіанда. Щодня з боку Шроми ми чули канонаду, а вночі над горами займалась заграва - це горіло місто. У нас було порівняно спокійно. Ми тримали під контролем брід через Східну Гумісту. На іншому боці розкинулось село Ахалшені. Там уже були росіяни. Праворуч над Апіандою нависала гора, вкрита лісом, наче ведмежою шкурою. Судячи за картою - 920 метрів над рівнем моря. От із цієї гори і почалася наша халепа.

Постійних постів, ані наших, ані противника, на ній не було. Та час від часу з’являвся бродячий загін і починав нам набридати, обстрілюючи з гори. Вогонь вели поодинокими пострілами з автомата по всьому, що рухалося, включаючи кіз і собак. Снайпер, на щастя, був недосвідчений, але нерви псував, і зрештою хтось на кулю таки мав натрапити. Так воно і сталося. Користуючись моєю відсутністю, стрілець Дубецький вирішив розважитись, щоправда, вибрав для цього досить оригінальний та ризикований спосіб. Він викрикував у бік імовірного розміщення снайпера різні образливі речі й потім перебігав під вогнем від укриття до укриття. Кулі цвохкали в нього під ногами. Сховавшись, він і далі дражнив снайпера, доводячи його до сказу. Ці екстремальні розваги закінчилися хвилин через п’ятнадцять - куля таки влучила йому в праве стегно, пройшла під шкірою та вийшла зліва, розваливши йому півдупи. Майже місяць у тбіліському шпиталі йому довелося пролежати на животі. Найнеприємніше було для нього в цій позі задовольняти свої фізіологічні потреби.