Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Загалом, у спілкуванні з грузинами найбільше мене тішили їхні інтерпретації наших прислів’їв. Наприклад: «Не так страшен чорт, як його малютка».

Або «Слушай, сотник, не перегинай кутьке хвіст». Тут потрібне пояснення. Шляхом логічних міркувань, а також після опитування місцевого населення, я дійшов висновку, що це означає в обробці сванського народу: «Не переливай у кутю меду».

Наступного дня нам уточнили завдання: утримуючи оборону лівого берега Східної Гумісти, забезпечити таємний перехід міліцейського батальйону на правий берег. У другій половині дня підійшов міліцейський батальйон - до двохсот багнетів.

Він справді у своїй більшості був сформований з працівників міліції Грузії. Багато з них було вдягнено в сірі міліцейські мундири.

Зовні здавалося - цілком боєздатний підрозділ. Добровольці - знають, що таке дисципліна, володіють зброєю. Але життя ще раз показало, яка прірва лежить між поліцейським та армійським вишколом.

Під покровом темряви ми забезпечили їм переправу через річку. Все пройшло тихо. Вдосвіта вони мали несподіваною атакою взяти село, що було на горі над ними. Забезпечивши переправу через річку, наші підрозділи переправились назад на лівий берег.

Для початку на місці свого «таємного» місцезнаходження міліціонери розпалили багаття й добряче повечеряли з горілкою. Після чого підстрелили свого командира батальйону, що здуру вночі пішов перевіряти п’яні свої пости. Майже всю ніч, до ранку нам, на іншому березі, було чути розбори з лайкою, погрозами та поодинокими пострілами.

Вранці з важкими головами вони вишикувалися колоною й рушили в напрямі села. Попереду, метрів за 600 - 700, йшла «розвідка», теж колоною чоловік десь із 25. Зайшовши до крайньої хати, застали там двох літніх вірменів, чоловіка та жінку. На запитання, чи є в селі озброєні люди, жінка відповіла ствердно. Старий вірменин заперечив: дурна жінка, вона навіть старого діда з дрючком побачить, і їй вже маряться озброєні люди. Мовляв, немає в селі нікого.

Що робить у такий ситуації звичайний армійський сержант? Розгортає відділення в розстрільню, на краю села залишає прикриття. Діда, звичайно ж, бере з собою, пообіцявши йому в разі засідки використати його в якості живого щита. Тобто, якщо збрехав, перша куля - твоя.

Так от, читачу, ти не вгадав. Взявши до уваги свідчення уцілілих міліціонерів, так само колоною вони рушили до центру села. Давши їм можливість достатньо втягнутись до центру села, з двох боків по колоні вдарили кулемети. Ті з небагатьох, хто вцілів, розповідали, що це нагадувало бойню. Недобиткам у кількості шести чоловік пощастило вирватися з цього кривавого мішка лише тому, що, очікуючи на атаку головних сил батальйону, росіяни більшу частину своїх вогневих засобів зосередили на околиці села.

І насправді, маючи понад сто п’ятдесят багнетів, існувала реальна можливість атакувати село і, якщо не взяти його, то хоча б визволити з оточення свою розвідку. На жаль, цього не сталося. Почувши крики та стрілянину в селі, міліціонери зрозуміли - «підслідний не колеться» і, як зайці, миттєво розбіглись по лісу. Слава Богу, бігати там є де: аби прочесати ці ліси, дивізії буде замало. Це розуміли й росіяни: вони не переслідували втікачів, а влаштували засідки в тих небагатьох місцях, де можна форсувати річку. Голод виганяв міліціонерів з лісу та гнав їх на переправи. Протягом трьох ночей ми чули постріли, крики й бачили світло-сірі міліцейські мундири, що пливли Гумістою вниз.

Жодної практичної допомоги, крім малоефективного автоматно-кулеметного обстрілу лісу з протилежного берега, ми надати не могли. Тим паче, що обидва наші кулемети були марки ПКТ (кулемет Калашникова танковий). Ця зброя була знята з підбитих танків і, відтак, зовсім не пристосована для використання в польових умовах. На них не було прицілів, і вони наводилися за стволом, як пожежні брандспойти, а саморобні, кустарно зварені сошки були занадто легкі. Тому після довгої черги кулемет просто перевертався на кулеметника. Ми їх називали «на переляк». Невідомо було, для кого вони були небезпечніші - для ворога чи для кулеметника. Щоправда, своїми басистими голосами вони створювали певний психологічний ефект.

Лівим флангом нашої оборони було село Старушкіно. За українськими мірками - це хутір на півтора десятка халабуд. Противник залишив його без бою ще три дні тому, а місцеві мешканці повтікали. І ось на ранок четвертого дня приїздить до нас полковник генерального штабу в американському камуфляжі, весь розцяцькований, на кепі золоте дубове листя - ні дати, ні взяти, занзибарський адмірал. Ми поруч із ним - такі собі зачухані лісовички. Вручив мені пакет. Відкриваю, а там наказ форсувати Східну Гумісту й узяти з боєм село Старушкіно. Я не витримав: