Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Під час наступних боїв Андрій хоробро воював, був поранений, але, що найважливіше, залишився живим.

Аж раптом дві мінометні батареї перенесли вогонь на позиції сусіднього Ахалцизького батальйону. Перший залп ударив перед окопами метрів за сім-вісім. Я все чітко бачив. Як правило, наступний залп лягає на 10 - 12 метрів далі. Тому досвідчені військові або залишаються на місці, або пересуваються кидком метрів на 20 уперед, щоб вийти із зони обстрілу. Ахалцизький батальйон було сформовано з 18 - 19-річних юнаків, яких не те що навчити - обмундирувати не встигли. Після першого ж залпу вони, як зграя переляканих горобчиків, піднялися з окопів і кинулися тікати. На схилі гори, праворуч від нас, їх накрив другий залп. Видовище було жахливе. Разом із уламками каміння в небо полетіли скривавлені клапті піджачків, кашкетиків. У такі моменти проклинаєш дядьків із великими зірками, що сидять у тилу і посилають на смерть дітей.

Шкода хлопців, але треба подумати й про своїх.

Під вогневим прикриттям першого й другого роїв третій відійшов за дорогу і там закріпився. За ним успішно переправився другий рій. Залишився перший рій та розвідники. У цей час я разом із сотником був на першому поверсі будинку, де розмістився головний командний пункт. Зненацька на другому поверсі застрекотів кулемет. Сотник здивовано позирнув на мене:

- Як це так!? У нас лише два кулемети, й обидва, згідно з наказом, повинні бути на тому боці, прикривати своїм вогнем відступ решти бійців.

Потрапити на другий поверх можна було тільки зовнішніми сходами та терасою, що прострілювалися противником. Підставлятися під кулі дуже не хотілось, але мусиш. Сотник рвонув нагору, як справжній спринтер. Я за ним. Сходинки аж загули під ногами. Понад головою пролітали уламки мін та свистіли кулі. Захекані, але цілі, ми вломилися на другий майже зруйнований поверх.

Біля пролому в дальній стіні стояв ройовий Обух і довгими чергами бив крізь пройму вікна. Я поглянув на сотника - й у мене відібрало мову. Він аж побілів від люті.

- Обух! Чому не відійшли зі своїм роєм?

- Що? Оце я буду перед москалями відступати? Та я до останнього набою буду відстрілюватись, а свою позицію не залишу.

- Не будеш ти до останнього набою відстрілюватися, - сказав, як припечатав, сотник і потяг з-за спини автомат.

- Це чому ж? - вередливо-недовірливо запитав Обух.

- Бо я тебе власноруч прямо на місці розстріляю. За невиконання наказу.

Обух зблід, нахилився, миттєво позбирав свої «пасочки», закинув на плечі кулемет та блискавично кинувся до дверей. Дорогою перелякано пробурчав:

- І чого б оце я так психував? Так би одразу і сказали б.

На сходах він за щось перечепився і загримів вниз. Складалося враження, що хтось спустив сходами мішок, повний металевих каструль. Я навіть подумав: чи він, бува, не вбився? Та за п’ятнадцять хвилин його кулемет уже стрекотів з іншого боку дороги.

На той час, коли ми спустились униз, усі наші вже відійшли. Залишився тільки один автоматник із рою розвідки - Цвях. На прощання я заскочив у приміщення штабу, поклав на диван дві гранати від РПГ-7, рясно полив приміщення гасом з лампи й підпалив.

От і все, прощавай, Шрома. Залишалося найважче - проскочити дорогу, коли на п’яти вже наступають росіяни. Сходу перескочив, але вже на другому боці мене таки наздогнала куля. У стегно. Я перекотився під прикриття стіни якогось напівзруйнованого будинку. Вогонь був настільки щільний, що неможливо було підняти голову. Та я чітко бачив усе, що робилося на дорозі. І не міг зрозуміти, на що ж чекають сотник та Цвях? Росіяни підійшли вже на кидок гранати, ще трохи - й буде пізно.

Раптом пролунав сильний вибух. Наш командний пункт охопили густий дим та полум’я.

Скориставшись із цього, сотник із Цвяхом рвонули через дорогу. Та через кукурудзяне поле навперейми їм уже бігли з десяток російських солдатів. Вони програвали противнику лишень кілька секунд, але цими секундами вимірювалося життя втікачів.

Добігши до середини дороги, сотник відчув, що не встигає, тож став на одне коліно й відкрив вогонь. Цвях став позаду і почав стріляти через голову сотника Устима. У такий спосіб вони намагалися, сконцентрувавши вогонь, притиснути ворога до землі й цим виграти отих кілька дорогоцінних секунд. Це їм майже вдалося, але в цей момент позаду Цвяха розірвалась міна. Як з’ясувалося пізніше, він прийняв у спину і ноги близько сорока дрібних уламків заліза та каміння.