Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Сам корпус гранати Ф-1 відливають з так званого «сухого» чавуну, після вибуху бризантного заряду він розколюється на уламки завбільшки від горошини до сірникової голівки з нерівними рваними краями. Загалом таких уламків утворюється до чотирьохсот (!) Досі ніхто не може пояснити, чому за вибуху «репанки» на поверхні землі розліт осколків переважно йде навсібіч і дуже мало вгору. При цьому трава викошується в радіусі 3 м. На дистанції 10 метрів противник отримує 5 - 7 осколків, на відстані 15 метрів - не менше двох-трьох. Тому на близьких дистанціях від вибуху гранати не врятує й бронежилет. Осколками посіче обличчя, руки, ноги. Навіть найменший із них, влучивши в шию, принесе смертний вирок. Убійну силу дрібні осколки зберігають до 100 м, більші - до 250. Вибух Ф-1 в приміщенні - стовідсоткова смерть. До маси безладного рикошету осколків додається потужна ударна хвиля, що сама по собі спричинює контузію та виводить з ладу. І в цьому випадку бронежилет не допоможе.

З вищеназваних причин для звичайних піхотних підрозділів гранату Ф-1 рекомендують використовувати тільки як оборонну. Але специфіка бойових дій ГСПУ НСО часто ставила нас у нестандартні ситуації, не передбачені статутами та кабінетними регламентами. Нещадна сила «лимонки»-«репанки» дає шанс завершити події на користь ініціативних та винахідливих, але тільки за її вмілого використання. Наприклад - на близьких дистанціях оперативного бою, у разі раптового зіткнення з групою противника, граната закидається за спини ворога. Кинувши її, ви прикриті від осколків, а противник виявляється затиснутим між стрілецьким вогнем упритул та розривом гранати позаду. У бойовій практиці ближнього бою цей нескладний прийом важко переоцінити. Він особливо допомагає в лісі або в населених пунктах, де противник може з’явитися миттєво, й замахнутися гранатою вже немає часу або не дозволяє тіснота приміщення. У лісі ж, коли заховається за деревом противник, граната закидається вгору, в крону дерева, де затримується його гілками й, падаючи вниз, вибухає в повітрі або поруч із ворогом (цей винахід німецьких єгерів відпрацьовувався в боротьбі з партизанами).

На моє щастя, в цей час два наші рої перейшли в контратаку, чим і врятували мені життя. Цвях загинув, його чотири з половиною години на плащ-наметі несли в тил. Усі серйозні поранення в нього були в спину. Він зійшов кров’ю, дуже мучився.

Взагалі, доля його віддавала якоюсь містикою. За два дні до описуваних подій отець Роман, наш полковий капелан, провадив службу Божу. На молитві стояла вся сотня, навіть грузинські союзники підходили на благословення до священика. Цвях єдиний відмовився цілувати хрест. Заявив, що він сатаніст. «Дурниця - звичайні юнацькі витребеньки», - подумав я. Та наступного дня ми вели бої за якесь невелике селище. Цвях зняв черевики з убитого - тому все одно вони вже не потрібні. Його попередили - це погана прикмета. «Я в прикмети не вірю», - сказав він. Через дві години «сліпою» кулею йому відірвало каблук з цього черевика.

А через день страшна смерть. Як кажуть - без коментарів.

Мене й усіх наших поранених допомогли винести з бою грузинські солдати. Евакуація проводилась під щільним мінометним вогнем. Схил гори, по якому виносили поранених, проглядався з російського боку. Коли вони нас помічали, то відкривали сильний мінометно-кулеметний вогонь. Враховуючи, що більшість наших було поранено в ноги, справи були кепські. Неоціниму допомогу нам надали грузини, по два-три рази вони поверталися під вогнем назад, щоб винести всіх поранених.

Трьох військовиків із загону майора Кілаурідзе під час порятунку життя українців було серйозно поранено.

Траплялись і курйози. Коли був уже в шпиталі в Тбілісі, до мене в палату зайшли провідати наші союзники - грузинські офіцери. Принесли коньяк, фрукти. Добре випили, почали згадувати останній бій. Я розпалився, розійшовся, як ото кажуть, - щоб я був таким розумним зараз, як моя жінка потім. Почав критикувати дії грузинських підрозділів. Тітілебі запитав:

- То ти що, вважаєш усіх грузинів боягузами?

- Ні, чому ж, - відповідаю. - От командир Ахалцизького батальйону. Увесь батальйон розбігся, а він один до кінця залишався з нами. Я чув, як він кричав: «Я тут! Я не втік! Я з вами!»

Тітілебі почухав потилицю:

- Одначе на всю Грузію один хоробрий грузин відшукався. І в того прізвище Шевченко.

Я захлинувся коньяком. Як це?

- Все просто, в нього батько українець, а мама наша, грузинка.