Никифор Авраменко - Спомини запорожця

Приїхав з Тарнова головний прокурор Яковенко, правник, кубанець. До нього мене і повела наша жандармерія, в штаб групи. Був присутнім і Компуз, вид мав грізно нашорошений. Яковенко — знову спокійний, вид досить симпатичний, нічого страшного. Ткнув рукою на табуретку, сидів за столом, переглядав папери. Всі мовчали. Я пізнав в паперах свій службовий реєстр. Так минуло хіба з годину, аж прокурор підніс голову і пильно глянув в очі.

"Читав ваші документи, проглянув ще раз вашу справу, не все тут ясно, може, поможете мені дещо висвітлить?"

"З охотою служу вам. Хотів би тільки знать, за що мене арештовано, за які такі гріхи?"

"Це потім. Чи ви гетьманець?"

"На це не можу дать відповіді при найкращім бажанні, бо не цілком це слово розумію".

"Чи пишете кому за границю, кому саме, куда і од кого дістаєте листи, звідкіль?"

"З цим не крився, давав і другим читать. Пишу до В'ячеслава Казимировича Липинського, б. посла Української Держави і Української Народної Республіки в Австрії, історика і мислителя. Пишу до Марії Іванівни Болбочан, вдови по моїм командирові, розстріляному в Балині літом 1919 року. Пишу часом до п. полковника Івана Коржа, колишнього особистого ад'ютанта покійного полковника. Один раз писав до Сергія Михайловича Шемета, знаного оддавна громадського діяча.

Од цих осіб дістаю листи, живуть вони всі в городі Раштаді в Австрії. Дістав кілька листів од наших старшин з Чехії, котрі учаться в Академії рільництва. Обіщали написать про умови життя і науки. Це все, що можу сказать. Можу додать, що чекаю листа од М. Ł Болбочан з фотографією мужа".

"Ага. А за що Болбочана розстріляли, знаєте?"

"Не знаю, ніхто не міг мені цього пояснить. Час був гарячий".

"Чи можете стисло, одверто розказать про гетьманську організацію за кордоном, бо всі, з ким переписуєтесь, до неї належать".

"Пане прокурор! Хотів би, аби ви мене добре зрозуміли. Особи, до котрих писав листи і од їх одержував — для мене люди приватні. Липинського і Шемета ніколи не спотикав і не балакав, пані Болбочан і Корж — близькі знайомі. В'яже з ними дорога пам'ять трагічно згинувшої близької людини.

Насамперед, я — людина мала, звичайний рядовий старшина Української армії, склавший приречення вірності своєму Краєві і Народові, вірності Соборній Україні. По мірі сил і можливостей старався цю вірність всю заховать і за неї заплатив немало.

Доля України і Народу для мене — Святе Святих, решта — поза цим. Остаточно гетьманської організації не знаю, про неї нічого сказать не можу".

Крісло під Компузом затріщало. Лице змінило вираз, появилась цікавість і увага.

"Оставте нас, пане генерале, самих, — Компуз вийшов. — От що, пане сотнику! Ваше діло тепер стало для мене ясним. Грозило вам вислання до Домбії чи Тухолі, де вимирають рештки полонених галичан з війни 1918–1919 років. Хіба ви комусь на Олімпі припадково наступили на ногу. Даю слово кубанського козака, ніде вас не вишлють, можуть переселить до Каліша, а там краще, ніж тут. Генерал Безручко — людина розумна і незалежна. Ви вільні, допоки вас ніхто не посаде. Прошу вірить, на мою думку, не кари, а нагороди ви варті. Генерал Базільський, полковники Дубовий і Дяченко, з котрими говорив, ставлять вас як взірець, та і на генерала Вовка, теперішнього військового міністра, ви зробили враження добре. Пробував він вас боронить і це для того з вами балакав. Ідіть до себе спокійно".

Внесення своє зложу про повне припинення неприємної справи. Ідучи до інвалідів, думав, що єсть у нас розумні, правдиві люди.

Спіткав багато приятелів, добрих знайомих, котрі знали про допит мене головним прокурором, держались близько команди групи. Прикдад організації Спілки інвалідів перекинувсь на інші обози, повстав центр в Тарнові. Головою Центральної спілки вибрано Червінського, правника з фаху. Пізніше наступало порозуміння зі "Związkiem Inwalidów Wojennych" польськими, а пізніше зрівняно з правами і визначено ренту, перейшовши лікарську комісію в польських шпиталях. Там установлено % утрати здібності до праці, а в залежності від тої о визначено ренту Варшавською скарбовою дирекцією.

Пригадується остатнє моє гостре непорозуміння з начальством. Листопад. Свято чотирьохліття Директорії.

Молебень, парадний марш. Вдень — виставлення в театрі нудної примітивної штуки, призначеної для всіх, безплатно. По правді, це було справедливо, платить не було за що. Автор штуки — генерал Пилькевич. Зміст — часи протигетьманського повстання. З цікавості пішов і я. Як пише старший військовий, кінчивший Академію Генерального штабу, котрий обов'язаний добре знать літературу, крім своєї і російської, ще найменше одну західноєвропейську. Стиль і зміст були нижче всякої критики. Шкода було Мар'яненка, доброго артиста, гравшого головну роль старого фельдфебеля російської армії, котрий висловлював погляд денікінської армії, сказану в Харкові генералом Май-Маєвським, що "України не било, нєт і не будєт".