Никифор Авраменко - Спомини запорожця

Трохи є дівчат. Місцеві — при конях на машинах, наші скидають, при возах наші, робота горить в руках. Мені припало тільки визначать зносить снопи, подавать на вози, їхать до двору.

Тільки налагодилась праця, з косарок випрягають коні, вози кидаються з снопами деколи 100–200 кроків од двору. Що сталось?

Година 10-та — друге снідання. Це для нас несподівана новина — переривать роботу в жнива? Річ нечувана!

Знову на столі кава, хліб, на тарілці — кусок ковбаси. Окремо молоко, маслянка: хто що хоче. Час — 15 минут. Дзвін — до праці. Рух, поспіх — і пішло діло складно, охоче, весело. Місцеві приглядаються: чого поспішаєте, маєм час! А там хтось показує, як по-нашому в'язать перевесло, в'язать великі тугі снопи, котрі не розсипляться. Інший щось показує з косарки — високо бере, треба опустить трохи ножиці-косу. Все це подобається польовому надзорцеві, видно, тоже німець, про це свідчить велика крива люлька та міцна обув на ногах. На лінійці приїхав властитель, глянув хазяйським оком. Видно, на ділі знається. Щось перекинувсь з дозорцем, той заховує свою гідність, поволі, без приниження показує рукою, люльку курить. Здалека це добре видно. Такі відношення службовця з власником подобаються. Німецький звичай одинаковий тут і в нас в Кічкасі. Роби своє порядно, я своє — і ми рівні.

Проїжджаючи близько, підняв капелюха, перший вклонився з одночасним моїм уклономвітанням. Культура, матері його ковінька! Це не Компуз чи Пилькевич. Люди не лихі, а от чого їм брак — ввічливості. Що ж говорить про решту?

Повторюється історія з другим сніданням. 12-та година — обід. Цим разом наші вози не остались з обіжжям в полі чи на дорозі.

Коло колодязя — рушники, мило, тази. Добре освіжиться, змить пилюку. Обід добрий, ситий: суп з м'ясом, крупою, великі миски з паруючою картоплею. Хто хоче, доливає з супника, добирає картоплі. Порядна котлета з макароном, морквою, бурячками. Хто хоче, дістає добру склянку пива, кави чи маслянки. Все подають дві дівчини, чистенько убрані. Несподівано одна писнула, почервоніла. Так і є — це той Козленко Гаврило не вдержався, ущипнув, паскудник! Вся повага — геть. Засміялись, дівчата втекли, Рило веселий, регочеться.

"Ой, пане хорунжий, не умієте заховуватись при столі у людей! Поскаржиться дівчина, і може буть неприємність, треба буде мені, як старшому, позичать у Сірка очей!"

"Не поскаржиться. Я їй раньше моргнув, а вона одморгнула. От, щоправда, трошки ущипнув, не дивлячись, а рука очей не має, попала не там, де хотів, а вона од несподіванки і ойкнула!"

Козленко хоть невеликий, свіженький, гарненький, знаний здавна тим, що, де не бував, оставляв наречену. Проте старшиною був добрим, надійним і неслабим фізично.

Одпочинок — година, "щоб сало зав'язалось".

Од 13-ї до 17-ї — праця. Далі миття, чищення чобіт і черевиків. Щітки і паста хазяйські. Робочий день 8 годин, не більше і не менше.

На вечерю щось молочне, смачний свіжий сир. Хліб з смальцем або маслом на вибір. Іноді давалось кисле молоко з картоплею, помащеною щедро вишкварками. Коли збирались спать, прийшов пан, кожному дав 100 марок і пачку сигарет "Wernigora", побажав доброї ночі і пішов. Хвилю ми мовчали, такої платні при таких харчах ми не сподівались. В таборовій майстерні зароблялось акордом до 50 марок. Почав кожен будувать план, що зробить з заробітком та на який час хвате тут роботи. З цих планів вирисовувались характери, вдачі. Більшість мріяла пристойно одітись з ніг до голови. Чи вистаче? Інший мав на думці покинуть табір, дістаться до Чехії. Другий, знаючий німецьку мову, находив кращим їхать в Німеччину. Ще хтось постановив купить картин, мережок та поїхати продавать як комісіонери, а живуть вони найкраще.

Працювали ми 15 робочих днів — косовицю і обмолочення. Загорілі, ситі, скіплені на тілі і душі, пізнавши смак волі, каждий міг зробить те, що задумав, а головне — попрощаться з табором.

Мені хотілось вкласти гроші в свій кооператив, зміцнить його, забезпечить матеріально. При потребі завше вклад можна вибрать. А мав того за працю 2500 марок, дістав окремо 1000 при прощанні в конверті.

Ждала, одначе, дуже прикра несподіванка.

Дістався зараз до арешту на вимогу начальника групи. За що? До дальшого розпорядження. Інваліди, І і III бригади заворушились, пішли делегації до Компуза, до коменданта обозу. Перший пояснив: "По розпорядженню уряду". Другий: "Na zadanie waszych władz".

Арешт був при комендатурі, в холодній сепаратці без підлоги. Голоду не було, бо зносили тепер усі, що були в маєтку, вони найбільше і шуміли.