Никифор Авраменко - Спомини запорожця

Як згодились виставить цю пародію на штуку? Що іншого — "Між двох сил" Винниченка, насвітлююча ті самі часи. Талант, спостережливість, знання людини, психології, а тут в муках творення родилось щось середнє між сатирою та шаржем, обліченими на малоінтелігентного глядача. Осталось знизать плечима та червоніть за автора. Оголошено запрошення всім, бравшим уділ в листопадовім повстанні 1918 року, прийти до театральної зали на означену годину, поділиться враженнями, розказать про перебіг повстання, там де, хто був, в якій частині та свій особистий уділ. Буде кава, забрать з собою щось, з чого пить.

Що ж, пішов і я. Цікаво послухать людей. Розуміється, пішло з двісті запорожців, решта осталась, бодай же розчаровані виставою. Стіл з боку дверей, книга для вписування імені, фамілії, посади і рангу, який мав в часі повстання, в якій частині і де. В залі небагато, тоже 1000, третя частина вмістимості. За столом — генерали Пузицький, Пилькевич, Змієнко гостем з Каліша, якийсь огрядний високий полковник, представник ставки.

Збори одкрив Пилькевич намащеною промовою, підкреслюючи велике значення свята та історичної заслуги учасників повстання, найкращих синів неньки-України. Промова довга, "ненька-Україна" в ній повторюється часто, аж починає нудить, як їда, де більше, ніж треба, влито жиру. Змінив його полковник Вишневський. Підкреслює на вступі, що був дежурним генералом при ставці, де і тепер перебуває. Його промова тоже довга. Поза і рухи заучені, театральні, дикція і голос добрий. Псує те, що більше хвалить себе та важність ролі, яку мав честь виконувать та відповідальність, що на нім лежала. Хвалько! Виступило ще 5–6 чоловік, один був у отамана, котрий потім перейшов до червоних. Не стало якось промовців, Пилькевич заохочує не соромиться виступать. Одваживсь і я, не мав якось охоти, настрій невеселий. Не чулось щирості, товариської єдності. Підняв руку.

"Просимо сюди до столу!"

"Я коротенько, з міста. Мені здається, було б пристойніше сьогодні не радіть, а жаліть, не молебні править, а одслужить панахиду по втраченій Державності!" — і сів.

Пилькевич зірвавсь, суне скелястою громадою на мене, лютий, аж іскри сипляться з очей:

"Ти хто такий? Як сюди вліз?"

Піднявсь і я, рука на темляку, саме на лопатці вискочив чиряк, котрим пізніше вийшов кусочок кості.

"Я старшина, пане генерале, прошу о ввічливість!"

"Як твоє прозвище?"

"Називаюсь Авраменко і ще раз прошу о ввічливість".

До мене ближче присунулись свої надійні хлопці, погрозливо зашуміло. Пилькевич повернувсь до столу.

"Дайте книгу. Ви тут записані?"

"Записаний під номером X!"

А там чорним по білому: "А-ко Н., сотник. Харків, Полтава, Кременчук. Ад'ютант 2-го Запорозького полку, начальник штабу 2-ї Запорозької дивізії". Посунув книгу Пузицькому.

Тим часом до мене підскочив кіннотчик-херсонець, поручик Репій, здоровенний парняга, висунув ручищі, закричав люто: "Я тебе поламаю, як цього сірника!" Десь в пальцях появився сірник, посипавсь з його тільки порох.

"Не стачить на мене сили, поручику, я твердий".

А кругом: "Ближче підійди, спробуй". Густо пробасив Степан Гончар, погрозливо. У Пилькевича і Пузицького збараніли лиця. Змієнко дививсь на мене зацікавлено-розумним поглядом. Почулось насмішливе: "Кава несолодка!" На тім все скінчилось. Вийшли генерали, за ними пішла решта. Запорожці оточили мене тісно, передні розіпхнули стоячих при дверях "для порядку" жандармів, когось ще тріснули в вухо Гончар і Коваленко, хлоп'ята при силі, при мені йшли теперішні борці Ярошенко, Зіма, Корніїв, на їх не порвешся, а крили вихід решта з усіх куренів.

Були випадки, коли находили когось з розбитою головою. Гончар приніс в барак одібраний залізний ломик. Хіба не даром мене оточено охороною. В темноті все могло буть.

Од того часу ніхто до мене не чіплявсь.

Мав з пор. Репієм несподіване спіткання один на один на дорозі до III відділу. Пізнали ми один другого здалека. Вертатись, утікать не хотілось — будь що буде. Минаючись, Репій підніс руку до шапки, одповів і я, не бачу ніяких ворожих об'явів. Іду дальше і чую:

"Пане сотнику, підождіть! Хотів би з вами побалакать, а передусім перепросить за нерозумний вибрик в театрі".

"Немає чого споминать, друже, всі ми помиляємось і часто трагічно. А це дрібничка".

"Ще там, як побачив, коли вас оточили товариші, почув голоси, та ще мій земляк з чорношличників, сотник Зуб, сказав, як завше одверто: "Ти що, хочеш, щоб тобі запорожці поламали кості?", мотнув головою на Ярошенка та Зіму та ще додав, що ви сказали правду, я не міг зрозуміть зразу, де ж правда? Хочу попросить вас побалакать зі мною на самоті десь".