Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Вирізняється Статут з-поміж інших правничих пам'яток свого часу і тим, що він вперше, на відміну від партикулярних привілеїв боярства-шляхти чи міщан, адресувався не окремому станові суспільства, a всьому загалу, визначивши поняття усього поспольства , тобто народу.

Однак одне з найважливіших питань внутрішнього життя суспільства – взаємовідносини боярства-шляхти з магнатсько-князівською верхівкою – цей кодекс лишив нерозв'язаним. Статут, наприклад, не ліквідував членування привілейованого стану на всевладних у політичному відношенні магнатів і рядову шляхту-зем'ян, позбавлену доступу до важелів державної влади. Остання і надалі зосереджувалася в руках представників близько 50 великопанських і княжих родин, які з обичаю стародавного и старожитного дому своєго, тобто з діда-прадіда були членами великокнязівської ради. Нерозвинутість політичного представництва і органів самоврядування русько-литовської шляхти особливо невигідно відтінялася бурхливим розвитком шляхетського парламентаризму в сусідній Польщі кінця XV – початку XVI ст. Тож з 40-x років починається вперта боротьба рядової шляхти Великого князівства зі своїми ясновельможними патронами, яка точилася на восьми сеймах між 1547 і 1566 рр. Ця "тиха війна" скінчилася перемогою шляхти: у 1564–1565 рр. було проведено серію так званих земських реформ , a з січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут,який містив законодавче забезпечення цих реформ. Для магнатів і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком системи земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення повітових сеймиків і регулярних вальних сеймів з правом шляхти на местцах гловнейших поветом… заеждчатися, радити, обмовляти и обмишляти. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави. Згідно з ним, в Україні усталювалися три територіальні одиниці- воєводства : Київське, Волинське і Брацлавське; кожне з них, своєю чергою, ділилося на повіти. Цей поділ, який проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо впливав на політичні права шляхти, бо лише володіння осілістю у межах конкретного повіту було підставою для участі в місцевих сеймиках, тобто давало право голосу в земських органах самоврядування.

Таким чином, Другий Литовський Статут, відділений від Першого шляхетським рухом 40-50-x років XVI ст., радикально реформував усю систему органів влади й управління і остаточно утвердив ідею шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур з Польщею. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правової думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства, яка вважала, що її земля, за висловом Миколая Чорного Радзивила, є republica bene ordinata ( добре впорядкована держава ).

Красива фраза вченого литвина обминала, проте, певну аномалію у добре впорядкованій державі, пов'язану з південними околицями Русі. Катаклізми, які перевернули руське життя після монгольського погрому, ковзнули хіба легкими брижами над степом, що гігантським пасмом оточував Русь з півдня. Літописне Половецьке Поле Приазов'я і Причорномор'я, або Дешт-і-Кипчак (Кипчацький степ), куди полюбляли ходити руські князі, аби "переломити копіє" в герці зі степовиками, лежало, як і тисячоліття тому, нерозораним і незаселеним. Включені після завоювань Батия до володінь Золотої Орди степові простори були так само добре пристосовані до способу життя нових кочових власників, як і колись – для половців. Татарські улуси (стійбища) починалися приблизно на 200 км південніше Канева, відділяючись від Русі прикордонною буферною смугою, верхня межа якої на правому боці Дніпра більш-менш сходилася з течією р. Рось, a на лівому проходила нижче сучасного м. Переяслава-Хмельницького.

Практика, за якою у XIII ст. між землями руських князівств і територією власне Орди усталилася свого роду нейтральна "сфера впливу" без чітко відмежованого адміністративного кордону, що використовувалася у господарських потребах обома сторонами, надовго пережила свій час. Її відгомоном аж до кінця XVI ст. були періодичні легальні кочування татар у "Литовській землі", a з руського боку – так звані уходи порубіжних міст, тобто окреслені басейнами рік угіддя в незаселених регіонах, куди міщани виїжджали на промислове полювання, бджільництво, рибальство. Як у тогочасній свідомості сприймалася ця буферна зона, добре видно зі слів одного з кримських ханів, котрий на початку XVI ст. писав до великого князя литовського про безкраї простори на південь від Канева.