Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Через кілька років ініціативу проявив король Казимир III, на прохання якого патріарх в початках 1371 р. поновлює окрему митрополію в Галичині з поширенням її юрисдикції на Галицьку і Подільську Русь та Волинь (проіснувала до 1415 р.). Зважаючи на боротьбу між Польщею і Великим князівством за згадані території, це суперечило інтересам Ольґерда, і він повторно звернувся до патріарха з клопотанням номінувати власного митрополита для литовських і союзних з Великим князівством земель. Відтак у 1375 р. на митрополитстві був затверджений болгарин Кипріан, людина невтомної енергії й дипломатичного хисту. Спочатку проігнорований Москвою як креатура Ольґерда, Кипріян між 1378–1380 і 1380–1390 рр. резидував у Києві, однак з 1390 р., досягнувши порозуміння з великим князем московським, переїхав до Москви, де й перебував до смерті (1406), час від часу навідуючи литовські єпархії і поєднуючи своїм авторитетом відцентрові тяжіння всередині обох уже фактично роз'єднаних церков.

Після смерті Кипріана його наступники, кандидовані як з одного, так і з другого боків, міняються на митрополичому столі ледь не з калейдоскопічною швидкістю. Досить сказати, що між 1407 і 1448 рр. митрополитами Київськими і всієї Русі наставлялося аж п'ятеро осіб. З іменем останнього, Ісидора, пов'язана перша спроба унії Східної і Західної церков, акт якої він у 1439 р. підписав на Ферраро-Флорентійському соборі. У Галичині й Великому князівстві цей крок лишився малопоміченим, не викликавши ні особливого співчуття, ні опозиції. Натомість у Москві Ісидора після повернення з собору заарештували, жадаючи зречення унії, і лише після піврічного ув'язнення йому вдалося втекти до Рима. Слідом за цим, всупереч канонам і волі Константинопольського патріарха (на короткий час – уніата), у Москві собором місцевих єпископів 1448 р. було самочинно підтверджено в сані митрополита усієї Русі Йону. У Великому князівстві Литовському Йону не підтримали, але й Ісидор сюди більше не повертався. Тож після того, як він 1458 р. зрікся сану, папа разом з патріархом рукопоклав на Русь Ісидорового учня-уніата грека Григорія, одночасно проголосивши буллою від 3 вересня 1458 р. поділ Руської митрополії на Київську та Московську.

Організаційні структури Київської митрополії, що усталилися з другої половини XV ст., обіймали вірних українсько-білоруських земель на території Великого князівства Литовського і Польщі. До складу митрополії входило 10 єпархій: Київська митрополича (до неї, крім власне Київщини, належали руські анклави у Вільні, Новогрудку і Тракаї); Луцько-Острозька; Володимиро-Берестейська; Галицько-Львівська (що охоплювала, окрім Галичини, Поділля); Перемишльська; Холмська; Турово-Пінська; Полоцько-Вітебська; Чернігівська і Смоленська (дві останні впродовж 1500–1515 разом зі своїми територіями відійшли до Москви).

Канонічно Київська митрополія підлягала Константинопольському патріархові, якому належало право висвячення митрополита. З кінця XV ст. цей акт був спрощений: митрополити перестали їздити за посвятою, отримуючи письмове благословення, тож вплив верховної канонічної влади обмежився, по суті, формальною процедурою. У зв'язку з цим великої ваги набули собори – з'їзди єпископату і духовенства, на яких вирішувалися найважливіші питання церковного життя. Відсутність державної опіки підштовхнула до усталення такої специфічно місцевої риси як соборноправність , тобто участь у церковних соборах, a отже – у вирішенні церковних справ мирян. За канонічними законами це було неприпустимо, однак власне миряни (особливо князі та шляхта) забезпечували авторитетність того чи іншого собору в очах влади.

Витворення окремої церковної спільноти на українсько-білоруських землях стало, безумовно, явищем з далекосяжними культурними наслідками, оскільки виник своєрідний міст між латинським Заходом і візантійським Сходом, репрезентованим Москвою. Однак впродовж XV – середини XVI ст. загальнокультурна функція українсько-білоруського православ'я є швидше потенційною, ніж реальною, бо аж до культурно-національного піднесення кінця XVI – середини XVII ст. церква не претендувала на щось більше, ніж консервацію довкола себе вірних Східного обряду. Поставлена з самого початку у залежність від політичних комбінацій світських володарів, вона перш за все програвала в кадрах вищої церковної ієрархії. Наприклад, уже з кінця XV – початку XVI ст. канонічний порядок соборного обрання митрополитів стає фікцією, фактично підміняючись призначенням за волею великого князя. Митрополичий сан перетворився на його бенефіцію, хліб духовний , відтак просто продавався за гроші нарівні зі світськими урядами. Аналогічна ситуація спостерігається і в поставленні єпископів. Всупереч канонічній практиці, за якою кандидати на владицтво обиралися собором духовних і світських вельмож, єпископії, як і митрополія, перетворилися на хліб духовний , тобто список вакансій, якими розпоряджався великий князь.