Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Другу ієрархічну сходинку за князями займали так звані пани (у першому відомому переписі волинських бояр 1528 р. цим титулом позначено понад чверть боярського загалу – 62 із 217 згаданих там родин). Критерієм для вирізнення панів від решти боярства-рицарства служила наявність власної ( отчинноі ), a не наданої від великого князя землі. Отчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, себто всіма знане, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком з діда-прадіда.

В аристократичній Волині часів Свидриґайла вперше утвердився ще один термін, який побутуватиме ледве не до кінця XVIII ст., на позначення людей військового ремесла, або, як їх доти називали – бояр-рицарів . У XIV – першій половині XV ст. це визначення вказувало швидше на рід занять, ніж на соціальний статус, оскільки боярську (збройну) службу несли всі: від родовитої знаті до заможних простолюдинів, спроможних купити коня і військовий обладунок, a відтак – сплачувати великому князю податок крові замість селянських податків. Однак серія привілеїв, наданих збройному прошарку впродовж XV ст., перетворила їх на привілейовану верству, a це породжувало, своєю чергою, намагання обмежити доступ до боярської служби лише тому колу осіб, хто з роду суть бояри, чи з вђку бояре суть. Вирізняючи таких людей, їх на Волині почали називати зем'янами. Як і слово пан, це поняття запозичене з лексикону чеської актової мови, де земенін означало родовитого рицаря-землевласника. Лишається додати, що невдовзі синонімом слова зем'янин стане загальновживана назва родовитого, себто з діда-прадіда, боярина – шляхтич. У цьому понятті професійна ознака – "боярин" ніби уточнювалася підкресленням благородності роду. [30] Слово шляхтич походить від німецького Geschlecht – походження, рід, що в чеській мові дало šlechtic, а в польській – szlachtic, тобто людина відомого, благородного походження.

Інакшою, ніж Волинь, виглядає у XV ст. Київська земля – централізований політичний організм, розтягнутий на теренах південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського. В руках нащадків Володимира Ольґердовича Київського (Івана Володимировича, 1435–1440, Олелька Володимировича, 1441–1454, та його сина Семена Олельковича, 1454–1470), яким була повернута їхня отчина, зосереджується військова, фіскальна, адміністративна й судова влада. Київська гілка Ольґердовичів посідала високе місце в ієрархії старшинства панівної династії онуків і правнуків Ґедиміна. Наприклад, князь Олелько, одружений з дочкою великого князя Московського Анастасією (онукою Дмитрія Донського), як найстарший з-поміж Ґедиміновичів, вважався претендентом на великокнязівський престол після загибелі Жиґимонта Кейстутовича. Його син князь Семен свою дочку Софію видав заміж за великого князя Тверського Михайла Борисовича, a одну з сестер – за молдавського господаря Штефана Великого.

Гілка Ольґердовичів ще з часів Володимира Київського була тісно пов'язана з Руссю, тож її повторне утвердження на київському княжому столі ніби символізувало перемогу руського сепаратизму. Роки правління Олельковичів пройшли сприятливо і для Києва, і для Київської землі, що передовсім позначилося на пожвавленні духовного життя в главі усіх руських земель – Києві, a особливо – у Києво-Печерському монастирі, усипальниці княжих родів. Олелько і Семен, зокрема, коштом великим реставрували монастирський соборний храм Успіння Богородиці; відмічають і відчутне пожвавлення книжності, підтримуваної князями-меценатами. Зокрема, у Києві в 1460-х роках діяв науково-перекладацький гурток, ініційований князем Олельком. За короткий час членами гуртка були здійснені переклади візантійських хронік Йоана Зонари та Константина Манассії, єврейських трактатів: з прикладної етики – "Арістотелеві врата", з астрономії – "Шестокрил", "Космографія" та "Лунник", з логіки – ряд творів єврейського вченого Мойсея Маймоніда та арабського філософа Аль-Газалі. Згадані філософські компіляції XI–XII ст. спиралися на ідеї Арістотеля, тож останні завдяки перекладам ставали доступними для руського читача.

Чимало було зроблено і для зміцнення обороноздатності Київської землі від набігів зі Степу. Саме тоді усталилася доволі струнка система польних сторож, яка полягала в регулярних чергуваннях боярських загонів у Полі – на переправах та шляхах татарських. Одночасно були укріплені порубіжні замки – Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород.