Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Боротьба за престол була по суті неоголошеною війною Литви й Чорної Русі у союзі з Польщею проти руської (білоруської та української) знаті, прапором якої став Свидриґайло (бл. 1375–1452). Постать провідника всього руського язика, як називає його один з тогочасних лівонських листів, є й донині певною загадкою для істориків, a звивистий життєвий шлях цієї неординарної людини міг би скласти канву не одного детективного роману. Польські джерела XV ст., не шкодуючи чорної фарби, наділяють лідера Русі найнесимпатичнішими рисами зрадника, пияка й некерованого у гніві тирана. Перипетії бурхливого життєпису Свидриґайла показують, що вдачу він мав дійсно запальну й непрогнозовану, a також був нерозважним і безтямно мстивим. Однак це компенсувалось незбагненною здатністю приваблювати до себе людей, готових на самопожертву й ризик заради чергової, нераз авантюристичної ідеї свого неспокійного кумира.

Свидриґайло ( Швітріґайла ) був наймолодшим сином великого князя Ольґерда та його другої жінки княгині Уляни Тверської. До 1392 р. княжич мешкав при матері, котрій покійний Ольґерд заповідав у вдовиний наділ Вітебськ, тож Свидриґайло вважав це місто своєю законною часткою спадщини по батькові. I коли після смерті княгині Уляни (1392) Яґайло не підтвердив його прав на Вітебськ, юнак спробував відновити справедливість силою, убив присланого Яґайлом намісника і засів місто самочинно. У відповідь Вітовт збройно здобув спірну отчину , a бунтівника відправив у кайданах до Ягайлового двору в Краків. З цього моменту починається багаторічне протиборство Свидриґайла з братами, в ході якого він двічі шукав підтримки й збройної допомоги в Пруссії, виїжджав на службу до великого князя Московського, дев'ять років з наказу Вітовта пробув в ув'язненні, аж доки за допомоги волинських князів не втік до двору німецького імператора, звідки знову – вкотре – повернувся додому.

Після смерті Вітовта (1430) верховна влада у Великому князівстві згідно з умовами унії мусила перейти до короля Яґайла. Однак віленська верхівка вирішила по-своєму: без погодження з королем бояри й князі вибирають на великокнязівський престол Свидриґайла. Але його княжіння тривало недовго. Відразу після інтронізації він починає війну за Поділля, яке в першій третині XV ст. було яблуком розбрату між Литвою та Польщею. Одночасно налагоджуються інтенсивні контакти з мазовецькими князями, потенційними суперниками польського короля, a також укладається угода з Орденом, Волощиною і Кримським ханатом. Окрім того, як і слід було чекати, на провідне місце у його дворі висувається руська знать, що особливо дратувало придворну еліту-католиків – корпус влади покійного Вітовта. Занепокоєний дипломатичною і військовою активністю Свидриґайла, польський двір організовує таємні переговори з Жиґимонтом Кейстутовичем, братом Вітовта, кандидатуру якого підтримувала усунута від влади група колишніх придворних. Внаслідок двірцевого перевороту Жиґимонт у вересні 1432 р. захопив престол, a Свидриґайло був змушений рятуватися втечею. Розпочинається громадянська війна, у якій, окрім реального розкладу політичних сил та інтересів, неостанню роль відігравала вже згадана здатність Свидриґайла приваблювати до себе людей. Збройні сили, очолені ним, складалися переважно з князів та військового люду українських земель – Волині, Київщини, Чернігово-Сіверщини. Протягом 1432–1433 рр. війна точилася з перемінним успіхом, не приносячи виразної переваги жодній зі сторін. У 1434 р. відчутною втратою для Свидриґайла став відхід прихильників з Білорусі, які після проголошення Жиґимонтом привілею (1434), що урівнював права русинів і литовців-католиків, визнали владу нового великого князя.

Втрачаючи сили, Свидриґайло 1-го вересня 1435 р. наважився дати вирішальний бій на р. Швянта під Вількомиром (нині м. Укмерґе в Литві). У цій битві зійшлися армія Жиґимонта, підсилена польськими загонами, і військо Свидриґайла, очолити яке спеціально прибув із Чехії герой гуситських воєн Жиґимонт Корибутович, син князя Дмитра-Корибута Сіверського. Проте щастя зрадило Русі: сили Свидриґайла зазнали повного розгрому і величезних втрат.

Самого Свидриґайла на початку 1436 р. бачимо в Києві, що перетворився на своєрідну столицю опозиції і тоді ж був повернутий Свидриґайлом старшому синові Володимира Ольґердовича Київського Івану. На боці князя лишилися також Чернігово-Сіверські міста і союзники-татари, з якими він здійснив похід на Східне Поділля, оволодівши Брацлавом і Вінницею. Після кількох років нерівної боротьби, коли владу Жиґимонта визнали вже фактично всюди, окрім Київщини, Чернігово-Сіверщини та Волині, Свидриґайло опинився у вкрай скрутному становищі, хоча перманентна війна тривала й далі.