Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Джерелом безперервних конфліктів стає патронат і право подавання, що передбачали рекомендацію на церковні посади від фундатора монастиря чи конкретного храму, тобто по суті – від власника населеного пункту. Особа, представлена у подаванні, за канонами мусила благословлятися єпископом, однак насправді світські вельможі мало зважали на думку владики, наставляючи священиків чи ігуменів без його відома і благословення. Конфлікти між владиками й землевласниками нерідко призводили до того, що церкви зачинялися, місяцями простоюючи без хвали Божої, доки світські й духовні персони з'ясовували стосунки, в яких храми та монастирі просто слугували за спірний об'єкт власності.

Церква, проте, всупереч негараздам внутрішньоцерковного життя, користувалася підтримкою загалу, що дозволило їй зберігати свій авторитет в умовах двовір'я, яке з кінця XIV – початків XV ст. проникає до Великого князівства Литовського разом з католизацією віленського двору й придворної еліти. Останнє не означало, що різновірство породжувало відкриті зіткнення. Після необережних спроб Вітовта вчинити активний наступ на вірних Східного обряду такі кроки у Великому князівстві аж до кінця XVI ст. не поновлювалися, і в цілому релігійне співжиття протікало мирно на засадах якщо не віротерпимості в новітньому значенні, то, принаймні, толерантності. До останньої підштовхувала етнічна строкатість населення та й самі традиції держави, оформленої від самих початків як політичне тіло з багатьох народів і релігій. Чимало залежало й від зовнішньополітичної кон'юнктури, a власне – від політичного протистояння з Росією, що намітилося ще з половини XIV ст., коли Москва і Вільно стали двома центрами, котрі претендували на "збирання руських земель". Коли це протистояння з останньої третини XV ст. переросло у відкриту війну, віленський двір був просто змушений ставити на міжконфесійну згоду й військово-політичний консенсус з руською знаттю своєї держави.

Паритетне існування двох конфесій не раз призводило до несподіваних наслідків, коли, наприклад, католики Свидриґайло і Михайло Глинський виступали в ролі лідерів руської (православної) партії. Буденним явищем було виконання церковних обрядів не в своїй, a в найближчій християнській церкві, а також пожертви католиків на православні святощі і, навпаки, фундація православними католицьких костьолів. В основі цих специфічних поведінкових стереотипів лежали особливості релігійного менталітету мешканців Великого князівства Литовського, які жили в умовах можливості релігійного вибору.Адже об'єктивно тут склалася унікальна ситуація, коли жодна з християнських релігійних систем не могла завоювати панівного становища. Цьому сприяли як політично-демографічні чинники, тобто пошуки литовською верхівкою опори в чисельно переважаючому руському елементі, так і пізня християнізація язичницької Литви, що увійшла в одночасні контакти і з латинським Заходом, і з візантійською Руссю. Релігійне розмаїття підштовхувало литвинів до індиферентного сприйняття грецької і римської традицій, відлунюючись такою ж спокійною індиферентністю з боку православних, коли будь-яка ортодоксальна догма не перетворювалася на конечну і єдино можливу.

Місто на українських теренах Великого князівства Литовського не зазнало такого яскравого переродження у нову спільноту відкритого типу, як у Галицькій і Подільській Русі. Це не означає, що воно не розвивалося зовсім. Навпаки, з XV ст. тут, як і в Галичині, спостерігається розповсюдження маґдебурзького права,котре отримали як більші (Луцьк, Кременець, Володимир, Київ, Житомир та ін.), так і маленькі, в тому числі приватні містечка у княжих і панських володіннях. Проте напіваграрний характер міст, зв'язок їх жителів з сільською округою і сільськогосподарськими заняттями гальмували розвиток міського життя в його класичних проявах. Наприклад, у першій половині XVI ст. "чисте" торгово-ремісниче населення Ковеля становило лише 36,5 % його мешканців, Костянтинова – 23,9 %, Степані -18,7 %, Торчина – 20,2 %, Литовижа – 15,2 %, Овруча – 21,8 %, Берестечка – 8,5 % і т. д. Навіть у маґдебурзькому привілеї Києва (1494), одного з найбільших міст регіону, є статті, які детально регламентують користування міщан сіножатями, орними землями й бортним лісом.

У зв'язку з тим, що південна Волинь, Київщина і Брацлавщина жили під постійною загрозою татарських набігів, на місто лягала функція окружного фортифікаційного центру, куди під охорону міських укріплень стікалися мешканці довколишніх сіл за сигналом про наближення татарських чамбулів. Оборонне спрямування накладало відбиток на весь уклад життя міщан, надаючи йому невластивих класичному місту рис воєнізації. Так, окрім питомих занять – ремесла й торгівлі, городяни мусили виконувати збройну боярську службу конем , котра по-військовому чітко нормувалася і це надовго затримало архаїчний поділ громади того чи іншого міста на десятки і сотні.