Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

У цьому контексті навряд чи правомірно вважати українську козаччину породженням споконвічного протистоянняосілого хліборобського побуту з кочовою цивілізацією, як звично твердиться. Навпаки, її поява – це свого роду компроміс із Полем,де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навички виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу. Козаки й татари увійшли до історії нероздільно спаяними переліком взаємних відплат, немов аверс і реверс однієї медалі. Тим-то їхні війни так часто переходили у військове співробітництво, a обмін полоненими й торгові контакти тривали взагалі безперервно, на що, зокрема, вказує вельми характерна зазначка, яку під 1572 р. подає Бартош Папроцький, описуючи Дніпровий Низ. При впадінні Кінських Вод у Дніпро, говорить він, є урочище Карайдубина; це – місце збору, або ринок, де татари й козаки провадять свої торги .

Спробам завоювання Поля, розпочатим за Вітовта й Олельковичів, коли кордони Київського князівства сягали гирла Дніпра й Дністра, поклали край кардинальні зміни, що настали у Причорномор'ї в середині XV ст. із виникненням Кримського ханату. Заволодівши в часі Батийових завоювань причорноморським Кипчацьким степом, татари поширили свій контроль і на Крим, заселений строкатою сумішшю грецького, італійського, половецького, вірменського, слов'янського та інших народів. Помалу осідаючи у степовій частині півострова, чорноморські орди щодалі більше усамостійнювалися стосовно далекого приволзького Сараю – політичного центру Золотої Орди, a кримські ханські ставленики – еміри – ставали все незалежнішими. Врешті одному з них, Хаджі-Гірею, вдалося у 1428–1430 рр. покласти початок власній Кримській державі.

Здобувши незалежність і престол за допомогою великого князя литовського, Хаджі-Гірей до смерті (1466) користувався підтримкою русько-литовської держави в боротьбі з Золотою Ордою. Союзницькі стосунки з Вільном підтримував спершу і його син та престолонаступник Менглі-Гірей I (1466–1514). Не отримуючи, проте, достатньо активної допомоги ні від Казимира IV, ні від його спадкоємців, кримський хан почав шукати союзників у Москві, противникові Вільна. Першими наслідками цієї згубної для Великого князівства Литовського переорієнтації стали нищівні походи кримчаків 1474 р. – на Галицьку Русь і Поділля, a 1482 р. – на Київщину, здійснені на домагання Івана III, який обіцяв Менглі-Гірею підтримку в боротьбі з Золотою Ордою в обмін на спустошення земель вопчего нашего недруга короля.

Київський погром 1482 р. відкриває драматичний ланцюг нищівних походів Менглі-Гірея та його синів і вельмож в Україну, Малу Польщу, Білорусь і навіть далеку заніманську Литву, які до середини 30-x років XVI ст. повторювалися практично щороку. Саме в часи Менглі-Гірея склалася принизлива практика сплати Польщею і Великим князівством Литовським щорічної данини ( упоминків ) Кримові – 15 тис. золотих, які буцімто мусили утримувати кримчаків від нападів (чого досягти так ніколи й не вдалося). Наслідком погромів, яких Русь не пам'ятала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення і втрати в людях, фізично знищених або виведених у полон. За кілька десятиліть руські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів на невільницькі ринки Криму й Стамбула, де їх продавали, як свідчать очевидці, зв'язаними за шиї по десятку у найвіддаленіші закутки Азії та Сходу. Як оповідає посол великого князя литовського, у 1548 р. якийсь єврей-міняйло в Перекопі питав його, дивуючись з безконечних валок бранців, гнаних з півночі: Чи ще лишилися люди у ваших землях, чи ні, і звідки їх там береться так багато?

Після 1475 р. перед Україною вперше зблизька постала й інша грізна потуга – турків-османів. Завоювання Константинополя (1453) і утвердження на Балканах, де на землях колишніх візантійських володінь були утворені провінції турецької Румелії, розв'язувало руки Стамбулу. Після греків, болгарів і сербів надійшла черга найближчих сусідів Русі – Криму і придунайських князівств. Молдова й Волощина були обернуті на васалів-данників Османської імперії, a на Крим султан Махмед II Фатих (Завойовник) у 1475 р. здійснив блискавичний морський похід, попередньо зрадницьки ув'язнивши хана Менглі-Гірея в одній із кримських фортець. У 1478 р. було підписане зобов'язання про васальну залежність Криму від Туреччини, причому в Стамбулі у ролі закладнів мусили завжди перебувати найближчі родичі хана, a до прямого відання турків переходила прибережна чорноморська смуга від Балаклави до Керчі з центром у Кафі (Кефе), де розмістилася резиденція султанського намісника.