Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Під впливом кримської агресії промислова ініціатива простолюду, ще донедавна – головніша мета козакування помалу відступала на другий план, a на перше місце висувалася боротьба за спокій краю. Збройне козакування розросталось поза контролем центральних влад, втягуючи щодалі більші маси військового елементу з бояр, шляхти та прикордонного міщанства. Намагаючись уникнути конфлікту з Османською імперією, уряд вже в 1540-х рр. пробує накладати перші штрафні санкції за вилазки в татарські улуси, на що прикордонні урядники завжди мали відповідь напохваті: вони не нападали, а оборонялися чи намагалися випередити напад (хоча тільки Поле знало, як там було насправді).

Втім, покарання на героїв прикордоння накладалися доволі символічні, бо загальні симпатії виразно схилялися на їхню користь. Головним тлом для цього служили антитурецькі настрої, які з кінця XV ст. надовго стали однією з визначальних тем публіцистики і літератури Європи, особливо на теренах ближчого сусідства з Османською імперією. Ненавистю й страхом просякнута "турецька тема" і в письменстві Польщі, для якої османська загроза наприкінці XV ст. теж набула актуальності. Антиісламські мотиви живлять поезію, хроніки, літературні твори, публіцистику. Багато уваги приділяється можливим заходам відвернення турецької небезпеки, і тут своє логічне місце знаходить постать козака – християнського лицаря з переднього краю протистояння.

На 70-і роки XVI ст., тобто ненабагато пізніше від часів, про які йшлося вище, припадає поява кількох книжок у Західній Європі, що послужили підставою для кристалізації образу войовничого козацтва як захисника християнського світу. Так, із симпатією описує козаків, витривалих і мужніх степових воїнів, Ян Красінський у трактаті "Полонія", виданому 1574 р. латинською мовою в Болоньї. Основну заслугу в перемогах волоського воєводи Івоні над турками приписує козакам Леонард Ґорецький, чия книга "Опис війни Івоні…" вийшла (теж латинською мовою) 1578 р. у Франкфурті-на-Майні. У цьому ж році праця Ґорецького була перекладена по-німецькому й надрукована в Базелі. Її перекладач Ґеніґер вніс до тексту узагальнюючі назви епізодів, чимало з яких промовисто підкреслюють провідну роль козаків у війні з турками, як-от: Ворог падає під ударами козаків; Козацька перемога й четверта поразка турків тощо.

Зміни, які нагромаджувалися впродовж першої половини XVI ст. і в способі життя, і в загальному образі пограничного степового добичника-козака, логікою власного розвитку підштовхували до організаційного оформленнякозацької спільноти, яка сприяла б виживанню індивіда в умовах постійної небезпеки. Мінливий ритм існування, де щомиті людина мусила бути готовою перейти від спокою до війни, покладаючись лише на власну мужність та Божу ласку, вимагав інших форм соціального групування, інакшого внутрішнього закону й порядку, ніж той, що був вироблений інституціями стабільного світу. Тож фундаментальні засади козацької спільноти, які склалися в середині XVI ст. і є загальновідомі з пізніших прикладів, просто не могли бути інакшими, бо інакше не вижила б сама спільнота. Найперше – це мусила бути група рівних,у якій перевага надається фізичній силі, витривалості й швидкій реакції на небезпеку, a не родовитості чи заможності. Далі – козацька спільнота не могла розділятися на "своїх" і "чужих"за етнічною чи якоюсь іншою ознакою (як властиво стабільному суспільству середньовіччя), оскільки її членів єднала вища спільність ми,протиставлена загрозі ззовні. Врешті – почуття "ми" мусило абсолютно притлумлювати кожне конкретне я, бо тільки це забезпечувало колективну захищеність; відтак авторитет ватажків залежав у першу чергу від їхньої здатності виконувати колективну волю групи, що гарантувало необхідну в екстремальних умовах єдність і наполегливість у досягненні мети.

Поштовхом до об'єднання розпорошених ватаг і громадок у міцний колектив згаданого типу стає, як правило, поява яскравої особистості і загальновизнаного лідера, наділеного і реальною (майновою), і харизматичною (на Русі – княжою) потенцією. Цим вимогам ідеально відповідав авантюристичний християнський лицар-герой князь Дмитро Вишневецький,який увійшов в історію України під козацьким прізвиськом Байда (з татарської – безтурботний чоловік ). Князь Дмитро народився у м. Вишневці на Волині, у родовому гнізді князів Вишневецьких, що були відгалуженням Дмитра-Корибута Новгород-Сіверського, одного з синів великого князя литовського Ольґерда У 1550 р. князя Дмитра як помітну постать українсько-татарського пограниччя вперше згадує в своїй промові на сеймі Бернард Претвич; у 1552 р. вони вдвох, зокрема, здійснили похід під Очаків. Тоді ж, на початку 50-x, Вишневецький ставить замок на о-ві Хортиці за порогами, громадячи довкола себе козацтво. Його замок (за останніми археологічними дослідженням кам'яний) – це, власне, і є перша Запорозька Січ,твердиня козаччини серед степового моря. Пізніше, за два з половиною століття свого існування, місцезнаходження Січі мінялося сім разів, однак вона завжди була символом козацької єдності, про що козацьке прислів'я говорило так: Січ – мати, Великий Луг – батько, отам треба й умирати.