Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Кожна зі згаданих культур спиралася на власні витоки, виростаючи з циклу попередніх, що послідовно замінювали одна одну, поволі всмоктуючи різноетнічні елементи-вкраплення: кельтські та германські – на заході, балтійські й германські – на півночі і в центрі, фракійські та іранські – на півдні, скіфо-сарматські, угро-фінські та іранські – на сході. Фундаментом, від якого на території України у післяскіфську добу почалося вже більш-менш виразне слов'янське виокремлення, вважається зарубинецька культура.Нині відомо близько 500 поселень і до тисячі поховань зарубинецького типу, які охоплюють простір від Прип'яті й Подесення до Середнього Подніпров'я; датують зарубинецьку культуру кінцем III ст. до н.е. – II ст. н.е. Етнічна ідентифікація зарубинецького населення лишається дискусійною: його вважають або балто-слов'янським, або передслов'янським. Більшість дослідників схиляється до думки, що зарубинецька культура сформувалася як своєрідне новоутворення, що виникло в ході інтеграції протослов'янських племен (наприклад, Геродотових скіфів-орачів) з сарматськими групами лісостепу та різноетнічним населенням лісової смуги, зокрема – балтами й германцями. Така строкатість обумовила існування в зарубинецькій спільноті відмінних локальних варіантів, об'єднаних, проте, рисами типологічної спорідненості в топографії поселень, житловому будівництві, характерній конфігурації керамічного посуду, наборах прикрас тощо.

Кардинальні зміни в цю культурну специфіку принесла наступна за зарубинецькою черняхівська доба(кінець II – середина V ст. н.е.) – одне з найцікавіших явищ в дописемній історії на землях України. Нині відомо близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їхня географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України. Просторове тяжіння черняхівської культури було орієнтоване на південний захід, а інша частина цього ж культурного ареалу простягалася на територію Молдови і Румунії. [5] Тут вона відома під назвою Синтана де Муреш. В етнічній інтерпретації черняхівської спільноти існують кардинальні розбіжності, однак нині переважає думка про її поліетнічність, якою об'єднувалися гето-даки Дністро-Дунайського межиріччя, сармати Причорномор'я і ранні слов'яни лісостепових регіонів України. Вірогідно, один з провідних компонентів багатомовної черняхівської спільноти складали готи.Просуваючись зі Скандинавії через Північно-Східну Польщу і Україну в Приазов'я, вони з кінця II до кінця IV ст. н.е. суцільним масивом замешкували нинішню Волинь та частину Східного Поділля, лишивши тут чимало пам'яток так званої вельбарської культури.На думку частини вчених, своєрідну "єдність" черняхівської культури якраз і належить пов'язати з фактом існування так званої держави Германаріха – об'єднання міжплемінних союзів під егідою готів, що в пік своєї могутності – у IV ст. – розтягалося від Приазов'я і Подніпров'я до Дунаю й Вісли, захоплюючи Крим.

Незважаючи на значний ареал поширення, черняхівські старожитності мають яскраві схожі риси, пов'язані з технологічним прогресом ремісничого виробництва. Зокрема, саме в цей час на території України уперше фіксується використання гончарного круга та залізних лемешів, склоробне виробництво, всебічно розвинута металургія та різноманітні залізоробні ремесла. Технологічні здобутки цієї культури дозволяють дослідникам оцінювати її як своєрідну місцеву цивілізацію типу кельтської на європейському Заході. Збігаючись з добою активних римських впливів на околицях Середземномор'я, черняхівська культура сформувалася у відсвітах так званої "провінційно-римської цивілізації", перетворивши черняхівський ареал (як і кельтський) на контактну зону між романським світом та його варварським оточенням.

У IV ст. черняхівський ареал став ареною грандіозного потоку міграцій, що увійшов до історії під назвою Великого переселення народів.Початок йому поклав прихід з глибин євразійського степу у 70-х роках IV ст. першого конгломерату кочових племен, очолених гунами.Перейшовши Дон, гуни у 375 р. розбили тодішніх володарів Приазов'я – готів, а далі, просуваючись на захід до Дунаю, всмоктали до свого союзу колишніх готських данників зі степових околиць України. Відступаючи перед гунською навалою, готи 376 р. переправились через Дунай, відкриваючи шлюз римського лімесу для потоку варварів: з півночі – германців, а зі сходу – тюркських, ірано-сарматських та угро-фінських племен, серед яких, найімовірніше, вже були й слов'янські вкраплення. У першій половині V ст. на уламках римських провінцій на короткий час витворилася строката "держава" гунського вождя Аттіли з центром у Паннонії (на території суч. Угорщини), яка розпалась негайно після його смерті (453), а рештки гунів та їхніх кочових спільників відступили у причорноморські та приазовські степи.