Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Наприкінці V – на початку VI ст. тут оформився новий союз племен, об'єднаних булгарами(угро-фінським з походження, але на той час уже тюркомовним етносом). Останніх, своєю чергою, невдовзі підкорили авари– угри зі степів нинішнього Північного Казахстану. Це племінне об'єднання у 60-х роках VI ст. під проводом войовничого хагана на ім'я Баян виступає на історичну арену як потужний поліетнічний союз – Аварський каганат. Візантійські свідчення VI–VII ст. нерідко плутають аварів та слов'ян, оскільки останні були широко втягнуті в походи Каганату як данники чи союзники аварів. Тоді ж, як уже згадувалося, вперше фіксуються три слов'янські "народи": венеди(венети) – на північ від верхів'їв р. Вісли, склавини– у межиріччі Дністра та Дунаю до верхів'їв Вісли, анти– на північ від Чорного моря між Дніпром і Дністром.

Археологічні дані, підтверджуючи інформацію писемних джерел, засвідчують, що між V–VII ст. на території склавінів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов'янських племен. Їхні гіпотетичні назви відомі з руських літописів пізнішого часу: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров'ї і Побужжі, тиверці – у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби – у верхів'ях Дністра та басейні Західного Бугу, хорвати – у карпатському регіоні, сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров'я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш алани, булгари і слов'яни, залежні від заснованого у VII ст. тюркськими народами Хозарського каганату, до якого ми ще повернемося далі.

Центрами життя племінних союзів були укріплені поселення- гради , де, ймовірно, знаходилося культове капище і мешкав вождь. Візантійські джерела VI–VII ст. повідомляють, що слов'янами правили архонти (старійшини) та рікси ( царі ). Однак уже з перших слов'янських писемних пам'яток видно, що це слово (коли воно справді вживалося у "мові варварів") було рано витіснене германізмом князь , [6] Праслов'янське *kъnęgъ, *kъnędzъ від прагерманського *kuningaz (конунг). що теж фіксував уявлення про владу як військовий провід. Сліди давніх городищ VI–VIII ст. з глибокими оборонними ровами, земляними валами та дерев'яними укріпленнями знайдені у Києві, Чернігові, Зимному (під сучасним Володимиром-Волинським) та ін. Характерно, що населені пункти з аналогічною системою укріплень синхронно зафіксовані також на території Білорусі, Північно-Західної Росії (Псковщина), Чехії, Польщі. Археологічні знахідки скупченої в таких племінних центрах зброї вказують, що разом з князем у граді вже мешкали загони професійних воїнів, які не займались господарською працею. Такі військові колективи, відомі з пізніших джерел під назвою дружин, формувалися (на відміну від племінного війська-ополчення усіх боєздатних членів племені) з юнаків, не пов'язаних кровною спорідненістю, відірваних від власного дому, а то й племені, тобто людей, що повністю присвятили себе "війні", а точніше – набігам на сусідів.

З одним із гіпотетичних полянських ріксів – КИЄМ – літопис пов'язує виникнення майбутньої столиці Русі. Оповідь про це нагадує широко розповсюджені епонімні легенди, що пояснюють назви тих чи інших місцевостей:

Ці кілька рядочків літопису породили гігантську літературу, що залучила до їх інтерпретації синхронні візантійські, вірменські, скандинавські, хозарські, булгарські, арабські джерела. В дискусіях, що, мабуть, ніколи не завершаться визнанням незаперечної точки зору, нині досить поширеною є думка, згідно з якою Кий – це не міфічний персонаж, а реальна особа, вождь котрогось із антських племінних об'єднань. Натомість є чимало гіпотез, які, відштовхуючись від виразно неслов'янської топоніміки, що випливає з легенди про Кия, заперечують провідну роль полян у заснуванні міста. Мабуть, найдавнішою серед них можна вважати скіфо-сарматську версію, висловлену ще польськими істориками XVI ст., які впевнено датували появу Києва 430 р., ототожнюючи місто з племенем сарматів (з тодішньої точки зору – предків слов'ян).