Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

На противагу германській (скандинавській) етимології існує припущення про зв'язок слова Русь з іраномовними мешканцями одного з регіонів Середнього Подніпров'я, присутність яких засвідчена у місцевих гідронімах Рось, Роська, Росава тощо, гіпотетично похідних від іранського ruxc/roxc – світлий. Носієм етноніма рос ( рус, русь ), як вважають прихильники цієї точки зору, могла виступати котрась із сармато-аланських, згодом слов'янізованих, племінних груп, що входила до антського союзу племен.

Врешті, є прибічники слов'янської етимології поняття Русь, прив'язаної до праслов'янського кореня *rud-/rus із значенням світлий, русий. За гіпотезою Бориса Рибакова східнослов'янське плем'я з такою назвою мешкало на цих теренах уже в VI–VIII ст. Врешті, за ще одним варіантом слов'янської версії, носіями назви Русь могли бути ругії Rugi – слов'янське населення о. Рюген на Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканці торгового Новгорода.

З перерахованих гіпотез скандинавська має найбільше опертя у загальному контексті європейської історії тих часів, де IX – середину XI ст. називають "епохою вікінгів". Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Європи звали норманами, а на сході варягами, з кінця IX – початку X ст. стали справжнім бичем Європи. Внутрішня нестабільність виштовхувала з небагатих північних угідь майбутньої Данії, Швеції і Норвегії молодших членів родових общин, які не отримували в спадок, згідно зі звичаєм, ні землі, ні худоби, змалечку готуючись здобувати собі засоби прожитку зброєю. На скандинавських узбережжях збиралися загони відчайдушних юнаків, готових, спорядивши легкий парусник (а всі скандинави були відмінними мореплавцями), прямувати за здобиччю до будь-яких берегів. Прямуючи на схід Європи, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету, їх вабили великі ріки, які перетинали слов'янські й угро-фінські простори з півночі на південь. Ладозьке озеро і р. Волхов служили "в'їзними ворітьми" з Балтики: через басейн оз. Ільмень звідси можна було дістатися до Волги, нею досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море – арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприємливі купці-воїни сплавляли на південь мед, віск і хутра, проте головним товаром було не це – скандинавська торгівля VIII–XI ст. орієнтувалася передовсім на работоргівлю. Адже і безупинні набіги на європейський захід, і вилазки на слов'янські, балтські та угро-фінські землі сходу супроводжувалися захопленням величезних полонів. Людський товар, сягаючи в окремі роки десятків тисяч, перепродувався до Візантії та в арабські країни Середземномор'я, Північної Африки і Азії. Арабські джерела, в яких усі раби слов'янського, угро-фінського, а, ймовірно, і германського походження звуться сакаліба, сам річковий шлях по Волзі й Дону називали Nahr as-Şaqaliba, тобто Головний шлях рабів.

З IX ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який отримав назву Путі з варяг у греки. З оз. Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів'я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Вихідним північним пунктом нового шляху став Новгород, а нижче понад Дніпром як центри густо залюднених округ або як опірні точки на важливіших відрізках водного шляху поступово підносяться інші ранньоміські населені пункти, котрі населяв різноетнічний строкатий люд, причетний до торгівлі, її охорони чи обслуги. Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи двох найбільших Дніпрових допливів – Прип'яті й Десни, і власне ця специфіка розташування майбутньої столиці Русі, яка дозволяла контролювати увесь Дніпровський шлях, визначила місту роль бази, з якої впродовж IX ст. нормани-руси здійснили поступове об'єднання територій, пов'язаних сіткою гідрографічної мережі з Дніпром.

Осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини (полюддя), або вступали з ними у союзницькі відносини. Ймовірну чисельність княжої дружини, яка взимку виходила з Києва на полюддя, а навесні, перетворившись на купецьку флотилію, сплавляла здобуті товари і рабів униз по Дніпру до візантійських берегів, обраховують приблизно на тисячу осіб. Отже, нормани-руси як політична сила з'явилися на території полянського союзу племен та його сусідів у першій половині IX ст., а їхня група мала характер відносно невеликого й мобільного військового колективу, що нав'язав місцевим племенам відносини данництва чи союзництва. Процес же поступового об'єднання слов'янських племен довкола київського центру розтягнувся на значно триваліший час, завершившись аж наприкінці X – на початку XI ст. За літописною легендою, щоправда, сталося це набагато простіше: у 882 р. прибулець з Новгорода Олег (зі шведськ. Hélgi) убив місцевих володарів Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і започаткував генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто столицею своїх володінь: СЕ БУДИ МАТИ ГРАДОМ РУСЬКИМ.